Судочинна каламуть, або Ще раз про реформу судового процесу

Заява низки громадських організацій із критичною оцінкою окремих положень проекту реформи судочинства (№ 6232) викликала неабиякий інтерес. Несподівано на захист проблемних положень  виступив Національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права Координатора проектів ОБСЄ в Україні Олександр Водянніков. Не знаю, чи висловлені в його блозі міркування є особистою позицією автора, чи їх поділяє й Координатор проектів ОБСЄ в Україні, але оскільки у пана Водяннікова більше питань виникло не до профільного комітету, а до критичних зауважень нашої заяви, то як співавтор тексту заяви спробую на них відповісти.

Ми проти того, щоб сьогодні надавати суддям значні репресивні повноваження (накладати штрафи за дії, які суддям здаються порушенням чи зловживанням), бо в умовах корумпованої судової системи ці повноваження обернуться проти добросовісних учасників процесу. Олександр Водянніков заперечує цьому, мовляв, встановлення таких заходів переслідує правомірну мету — забезпечення ефективності судового провадження та усунення перешкод здійсненню правосуддя.

Мета справді легітимна, але в руках неочищеного суддівського корпусу — це сильна зброя, яка працюватиме, серед іншого, й проти добросовісних учасників процесу, представників ЗМІ та спостерігачів. Буває, що судді навіть за грати саджають правозахисників фактично за дозволене законом ведення відеозапису відкритих судових засідань, хоч і подають це як непокору працівникові міліції. Але сьогодні ще можна довести, що такі дії незаконні.

Що чекає в разі ухвалення цих змін? Ось, наприклад, журналіст захоче використати диктофон у процесі (це дозволено), суддя скаже — «приберіть», журналіст скаже — «це ж закон дозволяє», а суддя — «ви маєте беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, ось вам штраф за невиконання процесуального обов’язку». І це буде законно. Навіть оскарження не допоможе. А ще суд може притягнути й до адміністративної відповідальності — аж до арешту на 15 діб — за непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення порядку під час судового засідання (ст. 185-3 КпАП).

Чи хтось вважає, що в умовах, коли 90 відсотків «суддів Майдану» залишилися непокараними, буде інакше? Тому ми проти розширення репресивних повноважень суддів до того, як буде очищено суддівський корпус. Але успіхів у нинішніх Вищої кваліфікаційної комісії суддів і Вищої ради правосуддя у цьому, на жаль, не спостерігається.

Далі. Ми проти того, щоб суд мав право обмежувати доступ до зали судових засідань людей, які бажають бути присутніми у відкритому судовому засіданні, через відсутність «вільних місць». Таке положення проекту дозволить суддям уникати громадського контролю, призначаючи розгляд справ у кабінетах чи маленьких залах.

Пан Водянніков із цим не погоджується, мовляв, кодекси прямо передбачають, що судове засідання проводиться в спеціально обладнаному приміщенні — залі судових засідань, а щодо розгляду справ у маленьких залах — це питання не кодексів, а належного забезпечення діяльності судів належними приміщеннями.

І це правда. Але здійснення судочинства в залах судових засідань передбачають не лише проекти, а й чинні з 2005 року Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства. Минуло 12 років, а кожне п’яте судове засідання відбувається в кабінеті судді! Про це стало відомо під час програми моніторингу судових процесів, яку реалізує Центр політико-правових реформ. Інколи судді на двері кабінету чіпляють табличку — «зала судових засідань». Навіть, коли є вільна зала судового засідання.

Тож положення законів за 12 років не стали перешкодою для розгляду справ у кабінетах суддів, і жодним чином не прискорили забезпечення судів належними приміщеннями. А от новела проекту призведе до видалення із зали судових засідань чи кабінету судді усіх, кому не знайшлося вільного місця. А порушникам — штраф.

Ми проти того, щоб суд на власний розсуд забороняв фотофіксацію чи відеозапис судового засідання, якщо воно є відкритим.

Пан Водянніков вважає, що навіть, якщо суддя вирішить обмежити фото- чи відеозйомку, це не позбавить його уваги з боку громадськості, яка присутня в залі судового засідання, а весь процес від повного фіксування технічними засобами, який проводить суд. Слушно, але в переважній більшості випадків, коли суддя  заборонить відеозапис, про перебіг процесу не дізнається ніхто, крім учасників справи й тих, хто потрапив на засідання. Більше того, телевізійні журналісти не зможуть підкріпити відеодоказами свої спостереження.

Адже саме відеозапис журналістів та громадських активістів відкрив завісу для широкої громадськості над тим, що відбувається в судових засіданнях, і змусив багатьох суддів вести себе відповідно до закону. Наприклад, завдяки проекту «Відкритий суд» широка громадськість отримала можливість стежити за судовими процесами й робити свої висновки, наскільки добре працює судова система. Й саме завдяки ньому видно, як часто судді не хочуть, щоб вівся відеозапис і створюють для нього різні перешкоди. Але сьогодні в нас ще є можливість говорити про незаконність цих перешкод. Із прийняттям проекту — гласність стане примарною. Із цим погоджується велика кількість організацій, медійників, експертів та громадських діячів.

Із цих же причин ми проти того, щоб суд міг не проголошувати прилюдно судові рішення, ухвалені за наслідками закритого судового засідання. Сьогодні, наприклад, за правилами адміністративного судочинства, суд зобов’язаний публічно проголосити рішення, навіть якщо воно ухвалене за результатами закритого судового розгляду, хоч і з вилученням таємної інформації. Аргумент пана Водяннікова про те, що ці судові рішення й так будуть оприлюднені в реєстрі судових рішень, непереконливий, бо якщо їх оприлюднять там, то які причини уникати їх відкритого проголошення в залі судового засідання (за вилученням таємної  інформації, звісно)? Знаючи, як багато судових рішень просто не потрапляє до Єдиного державного реєстру судових рішень, можемо бути впевнені, що це положення матиме негативні наслідки для прозорості судочинства, навіть порівняно з існуючим станом.

Ми проти залучення експертів у галузі права для роз’яснення суду як застосовувати норми українського права за наявності прогалин у регулюванні, бо це приведе лише до здороження процесу для сторін, адже послуги таких «експертів» буде включено в судові витрати. Звісно, ми не заперечуємо проти залучення експертів з іноземного права в тих рідкісних випадках, коли потрібно з’ясувати зміст таких норм для правильного вирішення спору. Адже норми іноземного права належать до предмету доказування і суд не зобов’язаний ними володіти.

Водночас єдиним експертом у галузі національного права в судочинстві має бути суд. Необхідність застосування аналогії закону чи аналогії права — не найскладнішіми питання правозастосування, які він має вирішити.

Сторони й сьогодні за бажанням можуть посилатися на доктрину чи думки науковців і не лише в питаннях аналогії. Часто наукові висновки пишуть «на замовлення» сторін, коли вони замовляють його зміст, а науковці підводять під нього «наукове обґрунтування». На жаль, для багатьох науковців — це спосіб заробітку.

Законопроектом намагаються не лише легалізувати такі «послуги», а й включити їх оплату в склад судових витрат, щоб у разі виграшу сторона, яка замовила такий висновок, змогла стягнути витрати на це з іншої сторони. А суддя зможе завжди перекласти відповідальність за рішення на «доктрину» і «думку вчених», як це роблять сьогодні ті судді Конституційного Суду, які змінили Конституцію акурат під Януковича і в подальшому сприяли йому в узурпації влади.

Ми не проти запровадження медіації в судовому процесі за участі судді, але ми проти заборони стороні у справі фіксувати розмову технічними засобами під час індивідуальної зустрічі із суддею  та ще й під загрозою відповідальності. Тому поки «суто теоретичні» ризики щодо можливості судді вимагати хабара від сторони за сприяння у вирішенні спору можуть стати практикою. Адже суддя може не боятися відповідальності, бо аудіозапис вимагання грошей суддею, навіть якщо такий буде зроблено таємно, не можна буде використати як доказ вчинення ним злочину. Причини ж, чому сторона не повинна мати право фіксувати діяльність судді щодо врегулювання спору, незрозумілі.

Ми проти заборони свідку брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза приміщенням суду, тоді як сторони можуть скористатися такою можливістю. Аргумент пана Водяннікова, що таке обмеження обумовлено необхідністю встановити особу свідка, зовсім непереконливий, адже особу сторони суд ідентифікуватиме за електронним цифровим підписом. Його ж можна було би використати і для свідка, а також для перекладача, спеціаліста чи експерта, які б хотіли взяти участь у процесі онлайн.

Пояснення, що це обмеження спрямоване на захист свідка й забезпечення того, що він даватиме показання без примусу і добровільно, так само є сумнівним. Бо тоді виникає питання, а чому на такий захист не можуть розраховувати самі сторони, які теж можуть бути вразливими до тиску. Хіба свідок завжди захищений від тиску, навіть якщо він дає свідчення в суді, якщо погрожують розправою йому чи його рідним. Іншими словами, така заборона жодним чином не захищає свідка, водночас її вилучення дало б можливість дистанційно допитати свідка в будь-якому куточку світу.

Ми проти надання суду в адміністративному судочинстві, де діє презумпція вини органу влади-відповідача, повноваження покласти обов’язок доказування порушення прав на позивача, оскільки це підриває саму сутність адміністративного судочинства.

Наприклад, орган не надав відповідь громадянину на його звернення. За логікою авторів проекту, суд тепер зможе зажадати від позивача: «а надай докази, що орган тобі не відповів», або «докажи з посиланням на закон, що орган мав тобі відповісти». Тоді як сьогодні саме орган повинен довести, що він не порушував прав позивача.

Ми проти позбавлення сторін у кримінальному процесі права самостійно обирати й залучати судового експерта та монополії держави в здійсненні судових експертиз. Це призведе до істотного звуження права на захист та конституційного принципу змагальності сторін. Аргумент пана Водяннікова, що в Європі «немає ані консенсусу, ані загальноєвропейського стандарту щодо того, хто є судовим експертом», не пояснює вибір авторів законопроекту на користь державної монополії в сфері експертиз для цілей кримінального провадження. Але меркантильний інтерес окремих державних органів контролювати висновки судових експертів і впливати на них — читається дуже добре.

Ми проти запровадження монополії адвокатури на представництво в судах на сучасному етапі розвитку адвокатури, де спостерігаються жорсткі спроби централізовано контролювати адвокатську діяльність за принципом поділу на «свій-чужий». На жаль, це стало конституційною нормою.  Слід погодитися з паном Водянніковим, що проект у цьому корелюється з перехідними положенням Конституції.

Ми проти положення проекту щодо обчислення строків досудового розслідування, яке неминуче призведе до закриття справ щодо злочинів на Майдані, вбивства журналіста Павла Шеремети, корупційних злочинів та сотень тисяч інших проваджень. На думку пана Водяннікова, таке положення й справді «може мати катастрофічні наслідки не тільки для прав потерпілих, але й для кримінальної юстиції в цілому». Однак дивує його позиція, що навіть збереження цього положення не вимагає доопрацювання законопроекту і не перешкоджає його прийняттю в цілому.

Поділяю думку, що проект реформи судочинства є вкрай важливим і його потрібно якнайшвидше приймати. Але лише тоді, коли він покращує, а не погіршує, захист прав людини та можливості суспільства здійснювати моніторинг судової влади.

Як і каламуть — змішана з болотом вода — непридатна до пиття, так і процесуальні кодекси з такими загрозливими положеннями не дадуть позитивного ефекту, якщо їх не відфільтрувати перед прийняттям у цілому.

Джерело: LB.ua.