Олена ОРЛЮК: «Суспільству потрібні класні юристи – високоморальні та озброєні знаннями особистості»

Олена ОРЛЮК: «Суспільству потрібні класні юристи – високоморальні та озброєні знаннями особистості»

Олена Павлівна Орлюк, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України та нинішній лідер колективу юристів-викладачів і науковців Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона ж перша жінка серед керівників юридичного факультету (існував до 2020 р.) цього славетного освітнього закладу. Про неї останнім часом пишуть багато — від ЗМІ, соцмереж і до сайту інституту. А тому особливо представляти нашу співрозмовницю не потрібно. Зазначимо лише, що останні двадцять років Олена Орлюк весь час перебувала на керівних посадах, при тому не на другорядних. Скажімо, Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності Національної академії правових наук України, який вона очолювала тривалий час, по праву й сьогодні визнається  провідним експертним центром країни. І для цього є об’єктивні причини. По-перше, міцний і професійний колектив, по-друге, чіткий обрій бачення свого майбутнього цим колективом, по-третє, віра людей у свого лідера.

Олена Орлюк завжди була першою — в школі, в інституті, на юрфаці, де пройшла шлях від методиста кафедри конституційного та адміністративного права, студентки-вечірниці до провідного науковця країни. До речі, ми поцікавилися її статусом вченої на GOOGLE SKOLAR і він є одним із найпотужніших, поруч із провідними авторитетами українських юристів. Перейти на посаду директора Інституту права її запросив ректор університету академік Леонід  Губерський, який, разом із багатьма іншими, був збентежений подіями на юрфаці. Все, з чого Олена Орлюк почала і що робить зараз, — це її бачення університетської освіти. Про все це й не тільки наша розмова з Оленою Орлюк, яка сьогодні гість редакції ЮВУ.  

— Олено Павлівно, розкажіть будь-ласка, як жінці-юристу в Україні зробити таку шалену кар’єру в Україні? Чого тут більше: знань, досвіду, зв’язків чи того й іншого разом?

— Якщо ви говорите про мою особисту кар’єру, то я не вважаю її такою вже шаленою, тим більше, що ніколи не ставила перед собою мету її робити, просто звикла із самого початку працювати в повну силу. Так, певне, навчили мене мої батьки, які, до речі, не мали жодного відношення до юриспруденції, адже я виходець з родини технічної інтелігенції. Загалом то зараз в Україні є багато прикладів, коли жінки досягають кар’єрних висот у бізнесі, зокрема і юридичному, у владі, незалежно від її гілок. Звичайно, якщо порівняти нашу країну й західні держави, то нам ще далеко до адекватного представництва жінок в органах влади чи керівництві державних інституцій, хоча в останні роки ситуація потрохи покращується.

Що стосується освіти й науки, то тут жінки нерідко відіграють основну роль у забезпеченні поточної діяльності своїх інституцій, хоча й не так часто обіймають керівні посади. Щодо першого фактора, то він обумовлюється переважно низькими зарплатами в цих секторах, які були в Україні всі минулі роки. Щодо залучення до керівництва – це, скоріше, наша ментальність, яка поступово змінюється. Свого часу я стала наймолодшою в країні керівницею наукової академічної інституції, адже після захисту докторської дисертації в 33 роки очолила науковий інститут, пізніше – була підтримана науковою спільнотою й стала наймолодшим академіком-жінкою в юридичній науці. Сьогодні цим не здивуєш, однак майже двадцять років тому бути молодим доктором наук, а тим більше стати директором наукової інституції, було проявом дуже високої довіри з боку керівництва академії, за що я глибоко вдячна і Василю Яковичу Тацію та команді НАПрНУ, й своєму науковому колективу — людям, які довірили й повірили в мене. Пізніше в академії додалося жінок-директорів, і при тому всі наукові інститути, які вони очолюють сьогодні, демонструють високі результати діяльності. Не випадково в минулому році НДІ інтелектуальної власності був атестований у МОН України за найвищою категорією «А».

Щодо Київського національного університету імені Тараса Шевченка, то я як прийшла до нього в 1988 році, так після цього й не полишала факультет, єдине, що за цей час змінювалося, — статус основного місця роботи та сумісництво, а в минулому році – знову основне місце роботи — університет, коли мені запропонували стати виконувачкою обов’язків директора Інституту права, що був реорганізований за декілька днів до цього з юридичного факультету. Думаю, для прийняття такого рішення керівництвом університету значення мали не лише знання й досвід, а й репутація. Щодо зв’язків, то за минулі десятиріччя я мала можливість спілкуватися з багатьма провідними представниками юридичної професії, наукових кіл, народними обранцями, державними службовцями, представниками громадського сектору та міжнародних інституцій. Однак ніколи не ставила за ціль використовувати такі зв’язки з корисною метою.

— Коли Ви починали свою сучасну, так би мовити, каденцію в інституті, то не всім це сподобалося, було навіть кілька повідомлень про кримінальні провадження, пов’язані з вашою діяльністю?   Це — звичайно людська заздрість чи така нинішня університетська «атмосфера»?

— Скоріше, така, як ви кажете, «атмосфера» тоді панувала на факультеті. А діяльність свою я почала із зустрічей з колективами усіх кафедр, з центрами, з попередньою адміністрацією факультету та допоміжним персоналом. Завдання було одне — забезпечити безперебійне функціонування структурного підрозділу університету, що піддався реорганізації, аби завершити літню сесію та унеможливити зрив вступної кампанії. Далі рішенням Вченої ради Інституту права, а пізніше й рішенням Вченої ради університету, одноголосно  було схвалено нову структуру інституту, що потягло за собою реорганізацію деяких кафедр відповідно до галузевого спрямування. Слід зазначити, що про таку реорганізацію на факультеті говорили давно (всі останні роки), тому її точно не можна назвати неочікуваною. Зокрема, з кафедри правосуддя, що ліквідовувалася, були виокремлені кафедри цивільного процесу та кримінального процесу й криміналістики. Було виділено в окремий напрям інформаційне право, який долучався до кафедри інтелектуальної власності. Кафедру кримінального права було посилено напрямом кримінально-правової політики. Кафедру, що спеціалізувалася до цього на нотаріаті та виконавчому процесі, було посилено за рахунок віднесення до її спеціалізації регульованих правничих професій. Також виокремлено напрями службового й медичного права, що дозволило створити нову кафедру із врахуванням комплексного характеру правових явищ, що стали предметом її спеціалізації. Теорія та історія права і держави були об’єднані, як це було й раніше. Також було внесені  зміни до назв деяких кафедр, зокрема, шляхом включення до них не лише матеріального права, але й процесів. Фактично проведена реорганізація дозволила відобразити в діяльності структурних підрозділів Інституту права сучасні тенденції розвитку права й сприяла можливості подальшої спеціалізації студентів, аспірантів та викладачів.

Не стану приховувати, що проведені зміни були спрямовані й на виправлення етичної ситуації, що склалася на факультеті та відновлення засад академічної доброчесності для усіх учасників освітнього процесу, на подолання тих негативних явищ, що існували останнім часом на факультеті та відновлення його репутації. Адже всі ми випускники юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, незалежно від року випуску, вболівали за нього й хотіли і надалі пишатися своєю Аlma mater, не говорячи вже про те, що працюючи в університеті, мали забезпечити відповідність освітніх послуг, що надаються, високим стандартам та вимогам юридичної професії.

Зрозуміло, такі зміни не могли сподобатися абсолютно всім. Саме тому фактично з першого ж дня своєї роботи в інституті на цій посаді не мене чинився й продовжує чинитися тиск. Після того, як у перший же тиждень ми провели зустрічі з усіма старостами, а пізніше й анонімне опитування студентів щодо факторів корупційних загроз, аби зрозуміти наявний стан та ризики й спробувати максимально унеможливити їх у майбутньому, це стало підставою для порушення першого кримінального провадження за ініціативою однієї з громадських організацій (що немає жодного відношення до університету, але активно цікавиться його справами та спирається на підтримку зацікавлених осіб).  Пізніше ця ж ГО звинуватила  мене в недекларуванні своїх доходів по університету, хоча абсурдність такого звинувачення легко спростовується банальним зверненням до щорічних декларацій, які я подавала від початку запровадження е-декларування в Україні, ще навіть до введення електронного. Й дуже відповідально до цього ставилася.

Звернення до правоохоронних органів та НАЗК щодо законності моєї діяльності (а відтак  і необхідність надання пояснень та обґрунтування неправомірності таких звинувачень), паплюження репутації та отримання негативного набору кліше стосовно себе в численних листах на ім’я керівництва університету, профільного міністерства,  комітету ВРУ та інших адресатів, включаючи навіть Офіс Президента України, зливи фейкових  інформацій та особистих даних на сумнівні ютьюб-канали та  в соціальні мережі, створення технічних перешкод під час роботи приймальної комісії, проблеми з функціонуванням сайту інституту та його сторінок у соцмережах – це дуже короткий перелік того, із чим маю справи увесь цей час. Враховуючи, які негативні практики були припинені за цей час в інституті завдяки спільній роботі адміністрації та керівників кафедр, особливо новопризначених, – не дивно, що здійснюється такий опір. Думаю, його накат не зменшуватиметься, адже наступний етап – це безпосередньо вибори директора інституту. Враховуючи практику окремих наших співробітників залучати для задоволення особистих інтересів представників депутатського корпусу, державних органів (завдяки напрацьованому за ці роки широкому колу зв’язків, у тому числі й дякуючи успішно функціонуючим радам для захисту дисертацій) для створення належного впливу на керівництво – очікую чергові порції бруду на всю адміністрацію, які будуть виливатися  незалежно від того, чи я взагалі планую виставляти свою кандидатуру на вибори. Однак у будь-якому разі вважаю, що та робота, яка була здійснена спільно нашою великою командою за цей час, не дасть підстав для реваншу недобросовісності та недоброчесності. І вдячна своїй родині й чоловікові, який усе це розуміє та підтримує мене в тих нелегких умовах, що склалися навколо.

— Які стратегічні цілі ви поставили перед собою, переходячи в Київський національний університет?

— У КНУ імені Тараса Шевченка завжди була сильна юридична школа, тож основна мета – це лише її посилювати й розвивати, робити кроки, які б дозволяли наближати цю школу до найкращих іноземних практик. Звичайно, ми не станемо Гарвардом чи Кембриджом, для цього достатньо й об’єктивних, й суб’єктивних причин, однак розвивати правничу школу, яка дасть можливість нашим випускникам спокійно продовжувати навчання у провідних університетах світу, активно долучатися до академічної мобільності, аби підвищувати свою якість підготовки для роботи в Україні, у першу чергу (враховуючи специфіку юридичної професії), рівно як і аспірантам, докторантам та викладачам співпрацювати з провідними правничими школами, долучатися до наукових пошуків і підвищення кваліфікації – це однозначно в переліку стратегічних цілей, що були визначені для розвитку Інституту права, так, як і істотне підвищення якості навчання наших випускників, аби вони виходили підготовленими на ринок праці. Все це має здійснюватися з дотриманням принципів етичної поведінки та академічної доброчесності усіх учасників освітнього процесу – і студентів, і викладацького корпусу. У нас великий науковий потенціал, в Інституті працюють провідні юристи – представники своїх галузей, що дає змогу фахово забезпечувати не лише викладацьку та наукову діяльність, але й забезпечувати постійне високоякісне експертне супроводження органів державної влади. У наших планах – створення експертного центру, який би активно долучився до надання кваліфікованих висновків не лише органам влади, але й на запити адвокатського корпусу, бізнесу в цілому. У планах також значно більш активна співпраця з професійними правничими організаціями, провідними юридичними компаніями, державними інституціями – для забезпечення якісних баз практики. Відкриття залу судових засідань та музею адвокатури, співпраця різних кафедр і представників судового, адвокатського, прокурорського корпусів для моделювання й розв’язання практичних кейсів, більш активне залучення студентів до moot court по різних галузях права, проведення майстер-класів – наразі це лише короткий перелік того, що ми почали робити. Зрозуміло, що онлайн-навчання внаслідок пандемії коронавірусу створює для всього цього значні перешкоди. З іншого боку, саме дистанційне навчання спонукало істотно пришвидшити поступовий перехід викладачів на застосування сучасних технологій в освітньому процесі, на переформатування викладання матеріалу. Адже сьогодні в студентів не користуватиметься увагою викладач, який продовжує просто диктувати матеріал зі свого підручника. Додам, що з минулої осені ми відновили викладання логіки. Наразі переглядаємо навчальні плани, аби повернути такі предмети, як нотаріат, адвокатура, римське право тощо до обов’язкових, а не вибіркових дисциплін. Проговорюємо можливість поширення міждисциплінарних магістерських програм, активної співпраці кафедр між собою для посилення тих спеціалізацій, що користуються попитом, для запровадження нових чи популяризації тих спеціалізацій, які досі не отримали належного розуміння з боку студентів, хоча в Україні на цих ринках не вистачає фахівців.

Щодо реформи юридичної освіти

На жаль, обговорювана реформа вищої юридичної освіти, концепція якої наразі активно просувається, не сприяє розвитку спеціалізацій, натомість спрямована на усереднення та створення одноманітного підходу у всіх ЗВО країни юридичного напряму. Навіть запроваджені нині вимоги щодо складання ЄДКІ магістрами поза межами університетів не лише впливають на істотну втрату автономії останніх, але й перетворюють підготовку магістрів у підготовку до здачі тестів за базовими юридичними дисциплінами, при цьому не розв’язуючи проблеми доступу до професії. Загалом, як на мене, основна вада цієї реформи – змішування права на освіту з доступом до юридичної професії. Коли ми вважаємо, що готуємо юристів лише за правничими професіями, забуваючи при цьому, що юристи забезпечують діяльність економіки, державного та громадського секторів, ми, фактично, нівелюємо можливість випуску юристів, які б відповідали вимогам світу, що істотно змінюється в ХХІ сторіччі. Цим ми відкидаємо Україну назад у минулі роки, намагаючись запровадити стандарти, що були сучасними двадцять-тридцять років тому, не відслідковуючи тих викликів та тенденцій, які наразі враховуються у вищій освіті в світі, у тому числі і в юридичній.

— Які відносини Ви культивуєте в команді, і чи можна її назвати командою однодумців, адже люди в інституті такі різні?

— Професіоналізм, академічна доброчесність, етика, довіра, доброзичливість, відповідальність – це короткий перелік тих якостей, які ми намагаємося втілювати в діяльності нашої команди. Я вважаю, що той склад Вченої ради, що нині працює в Інституті права разом з його адміністрацією, дозволяє говорити про команду однодумців. Ми можемо мати різні позиції й думки, які вільно  обговорюємо в процесі роботи інституту, але вони спрямовуються в цілому на реалізацію тих завдань, що заявлялися вище. Я не хочу сказати, що все в нас ідеально, такого просто не буває. Однак я дуже ціную те, що маю честь працювати в колективі найкращих представників різних галузей права, які не лише багато років поспіль користуються повагою студентства, але і є провідними науковцями, практиками в своїх напрямах, активно долучаються до міжнародних проектів. Колектив інституту цілком справедливо можна вважати інтелектуальним надбанням правничої професії, який віддано займається улюбленою роботою – переданням знань молодому поколінню.

— Ваші попередники намагалися керувати так, щоб усі від них були залежні. Адміністративний стиль керування відійшов у минуле? Який стиль керівництва Ви сповідуєте і що це може дати колективу?

—  Я не стану стверджувати, що попередні керманичі юридичного факультету застосовували виключно адміністративний стиль керівництва, це не відповідає дійсності. Адже наш сильний кадровий потенціал, наукові, міжнародні зв’язки складалися не один рік і саме завдяки політиці, що проводилася на факультеті. Ті кадрові прорахунки, які, фактично, й призвели до реорганізації факультету в Інститут права, далеко не завжди могли бути розв’язані лише на рівні керівника факультету. Я п’ятнадцять років була першою особою, яка несла відповідальність за всі свої дії, вчинки та слова, що дозволимо мати відповідну ділову репутацію та професійну гідність. Наразі мої можливості значно менші – не у виробленні авторитарної позиції (чим ніколи не грішила й у попередньому керівництві науковим колективом, це взагалі не ті колективи, де слід будувати авторитарні відносини, давити, шантажувати), а саме у здійсненні взятих на себе перед людьми зобов’язань. Та честь і довіра для мене, в даному разі, не порожні слова.

— Як не дивно, але я не бачив Вашої сторінки у Вікіпедії, говорять, Ви не користуєтеся, лікарнею у Феофанії, хоча за всіма параметрами публічності могли б усе це мати. Це зайва скромність, чи  стиль поведінки, або щось подібне?

— Якщо чесно, то до створення сторінки у Вікіпедії просто не доходять руки, хоча раніше я вважала, що навряд чи маю моральні підстави її заводити, поки не так багато досягла у професійному житті. Можливо, зроблю це зараз, аби разом з іншими нашими викладачами сприяти підвищенню іміджу інституту. Щодо обслуговування у спеціалізованих інституціях, то, звичайно, давно маю формальні підстави цезробити, водночас я ніколи не ставила собі це за мету, не підтримую поділу людей за соціальним статусом на гідних та не зовсім гідних на отримання тих же медичних послуг відповідної якості. Багато років у науковому інституті долучалася до роботи по запровадженню правових механізмів щодо наявності в Україні доступних ліків у розрізі патентного права, й не лише для вразливих категорій  громадян. Здійснювала також цілу низку інших проектів. Відстоювати одні цінності, а для себе користуватися перевагами, що створює посада, — це поза моїми моральними засадами.

— І наостанок, розкажіть про Ваші творчі плани, адже Ви ж і доктор наук, і академік, і професорка. Три в одному, як кажуть. Скажімо,  як Ви ставитеся до наукових публікацій у скопусах або вебофсайнсах?

• По-перше, маємо видати в НАПрН України у 2021 році черговий том юридичної енциклопедії з інформаційного права та інтелектуальної власності. Завершити в Інституті права й видати спільно з авторськими колективами підручники з права інтелектуальної власності та інформаційного права, того, на чому спеціалізується нині кафедра, якою я опікувалася в університеті в минулі роки. По-друге, планую переписати свій академічний курс з фінансового права, адже так і залишаюся прихильницею обох правових галузей, в яких спеціалізувалася протягом різних періодів свого професійного життя. Надалі займатимуся редакторською діяльністю у складі вітчизняних наукових журналів та відповідних проектів, зокрема, продовжуватиму випуск журналу «Теорія і практика інтелектуальної власності» (категорія Б, який входить до Index Copernicus). Ще — сподіваюся на успішні захисти дисертацій своїх учнів у поточному році, хоча в мене залишається все менше часу для наукового керівництва. А також на прийняття й успішну реалізацію Національної стратегії розвитку сфери інтелектуальної власності України, до розробки якої мала безпосереднє відношення, та подальшу реалізацію реформи сфери інтелектуальної власності; на наукову діяльність та міжнародне співробітництво в цих напрямах.

Щодо публікацій у міжнародних наукометричних базах Scopus та WOS, то в мене двояке ставлення до цього. Сама маю такі публікації, як і багато інших науковців в Україні на вимогу дотримання кваліфікаційних характеристик, але не вважаю їх наявність визначальною характеристикою для оцінювання наукової діяльності саме юриста. Публікації в журналах, що входять до цих баз, мають висхідне значення, у першу чергу, для природничих та точних наук. У принципі заради обміну отриманими науковими результатами в галузі хімії, фізики, математики, медицини тощо вони й створювалися. Для юридичної науки публікації в цих виданнях носять, скоріше, штучний характер, їх наявність нав’язана лише чинною державною політикою та свого часу добре пролобійованими інтересами іноземних монополістів у даній сфері. Цим шляхом відмовлялися йти юристи в Німеччині, Великобританії, Польщі та багатьох інших європейських країнах, хоча ніхто не говорить про те, що не слід публікуватися в наукових журналах, які користуються повагою світової спільноти у відповідних галузях наук. Окрім цього, політика публікації у Scopus та WOS не враховує тенденцій відкритої науки, що також активно поширюється європейським дослідницьким простором. Окремо слід зауважити, що в Україні мають розвиватися власні бази та застосовуватися відповідні пріоритети щодо науковості та загалом фундаментальності творів. Тут більше значення мають авторські курси, зокрема й академічні, практичні видання з різних напрямів та спеціалізацій у праві.  Головне, щоб на них був попит та соціальний запит.

— Дякуємо за конкретні та змістовні відповіді.

Спілкувався Федір Іллюк

Фото Ганна Полуянська