in ,

«Труба Медведчука» або четверта спроба повернути державі нафтопродуктопровід

Наприкінці березня 2020 року Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів,  оголосило конкурс на визначення управлінської компанії, яка опікуватиметься діяльністю української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок», на яку ухвалою Вищого антикорупційного суду було накладено арешт і передано в управління зазначеному відомству. Це вже четверта спроба повернути державі дане майно – три попередні не увінчалися успіхом, бо керівництво держави, зіткнувшись із проблемою дефіциту дизельного пального й підвищення цін на нього, щоразу давало задній хід. Однак тепер провести націоналізацію буде значно складніше: якщо раніше трубопроводом на пташиних правах володіла російська державна компанія, то тепер він формально належить іноземним інвесторам, які позиціонують себе добросовісними набувачами.

Спадщина військової політики

Будівництво цього трубопроводу, який простягнувся від тодішнього Куйбишева до Угорщини, розпочалося одразу ж після подій 1956 року й мало не стільки економічне, скільки військово-політичне значення. До 1988 році його експлуатацією займався Державний комітет СРСР по забезпеченню нафтопродуктами. Після його ліквідації на цій базі було створено три республіканські комітети з такими ж назвами – в Росії, Казахстані й Узбекистані, кожен з яких, при тому, обслуговував не лише свою республіку. Так, станом на 24.08.1991 р. дислоковане в Куйбишеві Південно-Західне управління Держкомнафтопродукту Російської РСФР обслуговувало українські ділянки двох магістральних нафтопродуктопроводів: один – згаданий «Самара – Західний напрямок» протяжністю близько 1,1 тисяч км, експлуатацією якого займалося підприємство «Прикарпатзахідтранс», другий – «Грозний – Армавір – Трудова», який порівняно з першим був набагато коротшим, менш потужним і збудованим ще у 1930 році для зовсім інших цілей – його українська ділянка протяжністю близько 300 км йшла по нині окупованій території Донбасу і його експлуатацією займалося підприємство під назвою «Північно-Кавказький транснафтопродукт».

Після розпаду СРСР усі загальносоюзні підприємства безумовно перейшли в підпорядкування української держави, а от питання про те, як бути з підприємствами, підпорядкованими іншим союзним республікам, вирішено було регулювати шляхом міждержавних угод, одна з яких була укладена між Україною й Росією у 1993 році, інша в 1995 році. В них непогано узгоджувався режим функціонування даних об’єктів, але питання щодо права власності на них було винесено за дужки й відкладено на майбутнє.

Вперше цю проблему було порушено в 2005 році, коли уряд Юлії Тимошенко затіяв війну з російськими нафтопереробниками і нафтотрейдерами, як виявилося згодом, програшну для себе. Саме тоді Генеральна прокуратура України подала до Господарського суду Рівненської області позов до підприємства «Прикарпатзахідтранс», в якому просила визнати за українською державою право власності на українські ділянки згаданих трубопроводів і витребувати їх у відповідача.

Із приводу трубопроводу «Самара – Західний напрямок» усе зрозуміло, а от з приводу другого – «Грозний – Армавір – Трудова» прокурори дали маху: по-перше, цей трубопровід ніколи не перебував у користуванні «Прикарпатзахідтрансу», а, по-друге, він ще у 1992 році у зв’язку із чеченською війною був в виведений з експлуатації і на момент подачі позову демонтований або, як пишуть юристи, перестав існувати як об’єкт матеріального світу. Однак тоді це не мало особливого значення, оскільки наступний уряд пішов на мирову з росіянами й розгляд позову було відкладено в довгий ящик.

Друга спроба мала місце уже при Януковичу, коли 22 березня 2011 р. Господарський суд Рівненської області несподівано для всіх задовольнив позов ГПУ. Відповідач оскаржив його рішення в наступній інстанції й воно не набрало законної сили, а невдовзі розгляд справи було знову покладено на далеку полицю. Навесні 2014 року, вже після втечі Януковича, окупації Криму й початку війни на Донбасі, Рівненський апеляційний суд нарешті її розглянув, але на превеликий подив, на користь росіян. Так, його постановою від 25.04.2014 р. рішення ГС Рівненської області було скасоване, а сама справа закрита, оскільки, на думку суду, цей спір повинен був вирішуватися не в господарських судах шляхом міждержавних переговорів.

Третя спроба розбилася об дизельно-паливну кризу

В ході третьої спроби націоналізації нафтопродуктопроводу згадана вище постанова Рівненського АГС була скасована постановою Вищого господарського суду від 7.08.2014 р. й повернута для нового апеляційного перегляду. Потім цей самий Рівненський АГС постановою 25.11.2014 р. залишив без змін рішення ГС Рівненської області від 22.03.2011 р., яким було визнано право власності української держави на спірні трубопроводи й витребувано їх від «Прикарпатзахідтрансу», а 17 березня 2015 р. правильність такого вердикту підтвердив своєю постановою й Вищий господарський суд України. Логіка цього рішення полягала в тому, що міждержавними угодами має регулюватися лише режим функціонування нафтопродуктопроводу, а право власності на його майно має належати виключно державі Україна в особі Фонду державного майна. А він уже нехай або віддає його в оренду, тому ж «Прикарпатзахідтрансу», наприклад, або передає в безоплатне користування.

Здавалося, що нарешті здобуто остаточну перемогу, однак і ця спроба націоналізації виявилася невдалою. Росіяни припинили заповнювати цей трубопровід, який до того забезпечував 25 % потреб України в дизельному пальному, й цю дірку довелося заповнювати більш вартісними залізничними поставками. Одразу ж підскочили ціни, що створило доволі напружену ситуацію в економічному становищі країни, тож її керівництво вирішило знову дати задній хід. Так, 21 квітня 2015 року суддя Господарського суду Рівненської області Ярослава Гудзенко задовольнила заяву «Прикарпатзахідтрансу» про перегляд справи у зв’язку  з нововиявленими обставинами і скасувала те саме багатостраждальна й довгоочікуване рішення цього ж суду від 22.03.2011 р.

Ці обставини полягали в тому, що «Прикарпатзахідтранс» тільки після того, як справу було вирішено в судах усіх інстанцій дізналося, що йому, виявляється, зовсім не належить українська ділянка трубопроводу «Грозний – Армавір – Трудова», тож відповідач фізично не може виконати рішення суду й просить у зв’язку з цим його переглянути. Дану обставину, звичайно, ніяк не можна назвати нововиявленою – російська сторона чудово про це знала й ще в 2011 р. зазначила про це в своїй апеляційній скарзі. Проте росіяни зробили вигляд, що не знали, а суддя Гудзенко зробила вигляд, що повірила. Також цікавим є питання, чому прокуратура, давно про це знаючи, не знайшла сили й натхнення внести відповідні зміни до позовних вимог.

Отже подальше вирішення спору за право на власність на цей нафтопродуктопровід пішло в напрямку примирення з росіянами і такий курс був визначений людьми, що мали значно більший вплив на процеси в країні, аніж судді та прокурори. Так, 30 серпня 2017 року ГС Рівненської області ухвалив рішення про відмову в задоволенні позову ГПУ, яке постановами Рівненського АГС від 18.12.2017 р. і Верховного Суду від 18.05.2018 р. було залишене без змін. На момент розгляду справи в суді першої інстанції відповідач – «Прикарпатзахідтранс» змінив свій статус – був дочірнім підприємством Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт», а став товариством з обмеженою відповідальністю, в якому сто відсотків належать швейцарській компанії «Інтернешнл Трейдінг Партнерс», власником якої був громадянин Німеччини Анатолій Шефер. Через деякий час він продав частку цього ТОВ у розмірі 51 % Мінському нафтобітумному заводу, який належить непублічному білоруському бізнесмену Миколі Воробею. Попри те, що формальних доказів зв’язку між цими людьми і проросійським українським політиком Віктором Медведчуком громадськості представлено не було, засоби масової інформації впевнено називають українську ділянку нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок» не інакше як «трубою Медведчука».

За справу береться НАБУ

Утім, більш інтригуючим, ніж цей організаційний момент «Прикарпатзахідтрансу», було те, яким чином воно виграло справу. Цього разу російська сторона (називаймо її так) обрала зовсім іншу тактику, заявивши про те, що нафтопродуктопровід, оператором якого воно є, протягом пострадянського періоду експлуатації зазнав такої модернізації, що став по суті новою річчю, створеною в результаті переробки, й ця річ належить йому на праві власності. Аби підтвердити чи заперечити правильність даної тези суд призначив інженерно-технічну судову експертизу, проведення якої доручив Державному підприємству «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної  промисловості і продуктів органічного синтезу» (ДП «УкрДІАП»). Той і надав висновок про те, що «Прикарпатзахідтранс» за час використання трубопроводу провів низку капітальних ремонтів, а головне – за свої кошти збудував низку нових його технологічних об’єктів, у результаті чого вартість нерухомого майна, яка у 1992 році оцінювалася у 8 мільйонів доларів США, тепер оцінюється у 43 мільйони в тій же валюті. Що, мовляв, і підтверджує тезу про те, що наявний майновий комплекс будівель, споруд і обладнання української ділянки нафтопродуктопроводу являє собою нову річ.

Утім, ще до остаточного вирішення справи, в листопаді 2017 р. Національним антикорупційним бюро України було відкрите кримінальне провадження за фактом протиправного заволодіння державним майном, яким НАБУ вважало спірний трубопровід – за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України, проте лише 11 лютого 2021 року в його рамках було здійснено перше повідомлення про підозру. Нею стала людина, яка проводила згадану експертизу, колишня заступниця директора ДП «УкрДІАП» Ольга Конопліна нині перебуває під слідством – їй інкриміновано надання суду завідомо неправдивого висновку (ст. 384 ККУ) й 1 березня ухвалою Вищого антикорупційного суду обрано запобіжний захід у вигляді застави в сумі 272 тисячі гривень.

Проте найважливішим підсумком цієї історії є те, що за період багаторічної судової тяганини «Прикарпатзахідтранс» із користувача трубопроводу став законним власником основної її частини. Це сталося внаслідок того, що цілісний майновий комплекс магістрального нафтопродуктопроводу в юридичному плані був штучно розділений з одного боку – на лінійно виробничі-диспетчерські станції, чиє обладнання забезпечує рух і відбір пального, а з іншого боку – на труби, що прокладені між цими станціями. Причому на всі технологічні об’єкти, які забезпечують роботу трубопроводу були отримані відповідні свідоцтва про право власності на нерухоме майно, а труби, як написано в рішеннях судів усіх інстанцій, ухвалених у даній справі протягом 2017–2018  роках, окремої реєстрації не потребують.

Таким чином для законного повернення спірного нафтопродуктопроводу в державну власність органам прокуратури, окрім іншого, необхідно буде в судовому порядку визнати недійсними всі ці акти реєстрації, і мало хто із серйозних аналітиків може впевнено сказати, що в нинішньому їх стані ці органи зможуть впоратися з таким масштабним завданням.

Юрій Котнюк

Рейтинг публікації

Written by admin

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

ШЛЯХИ КІОТО: XIV-й КОНГРЕС ООН З ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИННОСТІ ТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВОСУДДЯ ТА ПЕРСПЕКТИВНІ ЗАВДАННЯ СУЧАСНОЇ КРИМІНОЛОГІЇ

Порушено принцип безпосередності доказів у провадженні про замах на викрадення дитини