Українське відлуння американської драми

Наприкінці минулого року в інформаційному просторі двічі з’явилася вже призабута персона американця Пола Манафорта, який колись працював політтехнологом Віктора Януковича, потім очолював передвиборчий штаб Дональда Трампа, а в березні 2019-го за фінансово-політичні махінації був засуджений у США до семи з половиною років позбавлення волі. Перший раз у зв’язку з тим, що під завісу свого президентства Трамп актом помилування звільнив його від подальшого відбування покарання. Другий – коли 24 грудня Верховний Суд завершив справу за позовом колишнього народного депутата Борислава Розенблата до директора НАБУ Артема Ситника про визнання неправомірним його дій із публікації компромату на Манафорта. При тому не на користь позивача.

Респектабельний політтехнолог

Пол Манафорт, 1949 року народження, вперше з’явився у великій американській політиці в 1976 році, коли був одним з очільників передвиборчої кампанії тодішнього президента Джеральда Форда. Її результат виявився невдалим для Форда, але дуже вдалим для самого Манафорта – лідери Республіканської партії належним чином оцінили його здібності і в подальшому замовляли йому проведення кампаній усіх висунутих нею кандидатів у президенти. А в міжвиборчі сезони він підроб­ляв наданням політичних консультаційних послуг керівникам різних країн світу, в тому числі й малосимпатичним диктаторам.

У 2005 році доля звела його з Віктором Януковичем. Тоді, після поразки на президентських виборах 2004 року, найбільш метиковані представники його оточення зрозуміли, що практика залучених ними російських політтехнологів з їхньою антизахідною риторикою в українських реаліях виявилася провальною, а тому спробували взяти на озброєння більш прогресивні методи політичної боротьби. Парламентські вибори 2006 року дали Партії регіонів дуже хороший результат, який дозволив Януковичу вдруге очолити уряд. Важко сказати, наскільки вагомою була в цьому заслуга Манафорта і його команди, але відтоді його залучали до всіх передвиборчих кампаній регіоналів: позачергових парламентських виборів 2007-го, чергових президентських 2010-го, чергових парламентських 2012-го і навіть позачергових парламентських 2014 року, де він надавав послуги партії «Опозиційний блок».

Звісно, його політтехнологічна діяльність не обмежувалася консультаціями. Більш важливою була лобістська діяльність, тобто формування в США і Європі контингенту симпатиків тодішнього керівництва України, до якого входили впливові політики й експерти. Ці люди на авторитетних міжнародних конференціях виголошували підготовлені для них промови і в провідних аналітичних виданнях публікували написані для них статті. Потім висловлені в них ідеї активно просувалися в соціальних мережах. Зрозуміло, що такі послуги щедро оплачувалися коштами українських олігархів, які проходили через рахунки створених Манафортом фірм. А в 2016 році Манафорт зайнявся своїм, так би мовити, основним видом діяльності – організа­цією проведення передвиборчої кампанії чергового кандидата в президенти США від Республіканської партії, яким виявився «несистемний» Дональд Трамп. Його несистемність дорого обійшлася політтехнологу.

Ланцюг подій спричинили публічні виступи Трампа, в яких той заявляв, що для нормалізації стосунків з Росією він готовий визнати Крим російським. В Україні це, звичайно, викликало негативну реакцію, але якщо президент Петро Порошенко стримано назвав це лише передвиборчою риторикою, то міністр внутрішніх справ Арсен Аваков не пошкодував дошкульних епітетів. А от НАБУ з цього приводу публічно не висловлювалося, однак зробило щось інше, завдяки чому певна частина американських виборців розчарувалася у Трампі. Так, у тісній взаємодії зі своїми колегами з ФБР співробітники Національного антикорупційного бюро України організували публікацію у впливовій газеті «Нью-Йорк Таймс» уривків з облікової книги Партії регіонів, де фіксувалися виплати з її «чорної каси», й де одним з отримувачів коштів значився Манафорт.

Розслідування велося активно, тільки не в Україні

Тут потрібно сказати кілька слів, що представляє собою ця «амбарна книга». Після розгрому офісу Партії регіонів 18 лютого 2014 року вона потрапила до МВС, потім до СБУ, а звідти, в травні 2016-го, до НАБУ. Книга велася з 2007 по 2012 рік і на восьми сотнях її сторінок були обліковані виплати тисячам осіб на загальну суму близько 6 мільярдів доларів США. Серед отримувачів коштів було й чимало відомих політичних і державних діячів, але жоден із них у зв’язку з цим так і не був притягнутий правоохоронними органами України до кримінальної чи інших видів юридичної відповідальності. Не пощастило хіба що Манафорту, але його переслідуванням займалася американська, а не українська юстиція.

Опублікована 14 серпня 2016 року з посиланням на дані НАБУ стаття в «Нью-Йорк Таймс» неабияк збурила американське суспільство. Тамтешніми законами не заборонена лобістська діяльність, але особа, яка нею займається, повинна зареєструватися в Міністерстві юстиції США як іноземний агент. Крім того, з «амбарної книги», в якій Манафорт згадувався 22 рази, витікало, що він отримав 12,7 мільйона доларів, з яких не заплатив ні цента податків, а на ухилення від сплати податків американці, на відміну від українців, дивляться так, ніби хтось заліз до їхньої власної кишені. Директор НАБУ Артем Ситних офіційно підтвердив, що прізвище Манафорта в «амбарній книзі» дійсно згадується, але зазначив, що особистих підписів останнього в ній немає, тож будь-які звинувачення на його адресу були би передчасними. Але громадський резонанс зробив свою справу й 19 серпня Манафорт залишив посаду керівника передвиборчого штабу Трампа.

У подальшому ФБР зуміло віднайти докази, що Манафорт дійсно протягом своєї діяльності в Україні отримав від тамтешніх можновладців 60 мільйонів доларів готівкою, які потім через офшорні фірми перевів на свої рахунки в Америці. В жовтні 2017 р. йому було пред’явлене офіційне обвинувачення в ухиленні від сплати податків, відмиванні кош­тів, незаконному політичному лобізмі та інших злочинах і через півтора року судами США призначено покарання у вигляді 7,5 р. позбавлення волі, а крім того, присуджено стягнути з нього 24 мільйони доларів заподіяних державі збитків.

Строки, докази і процесуальна дієздатність

В Україні така участь НАБУ в політичному житті США викликала різні оцінки, а народний депутат Розенблат, в якого на цю установу виріс величезний зуб, у жовтні 2017 р. подав до Окружного адміністративного суду Києва позов до Артема Ситника, в якому вимагав визнати протиправними його дії щодо розголошення інформації про Манафорта, оскільки це, мовляв, призвело до втручання в американські вибори й завдало шкоди інтересам держави Україна. Іншим відповідачем по цій справі став тодішній народний депутат Сергій Лещенко, який опублікував цю інформацію у виданні «Українська правда», але головною мішенню позивача, звісно, був не він – Лещенку, в разі задоволення позову, як з гуся вода, а от Ситнику негативне судове рішення могло гикнутися в ході аудиту його діяльності.

Відповідачі запропонували суду відхилити позов через пропуск строку судового оскарження, оскільки оскаржувані дії були ними вчиненні в серпні 2016-го, тобто більш ніж за рік до подання позову. А, як відомо, відповідно до статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України проста людина може оскаржити дії суб’єкта владних повноважень протягом шести місяців із дня, коли вона дізналася чи повинна була дізнатися про порушення своїх законних інтересів, а посадова особа, на кшталт депутата Розенблата, – протягом лише трьох місяців. Однак суддя Віталій Катющенко в задоволенні клопотання відповідачів відмовив, оскільки, на його думку, днем початку перебігу терміну став не сам момент публікації, а негативна реакція на це новообраного президента США Трампа. Як повідомив позивач, 25 липня 2017 року той офіційно заявив, що офіційний Київ намагався зашкодити його передвиборчій кампанії, а тому він вимагає від генерального прокурора країни почати розслідування цієї справи. Цей день, запевняв Розенблат, і став днем, коли він дізнався про те, що дії Ситника завдали шкоди Україні.

Загалом же рішенням від 11 грудня 2018 року позов було задоволено. Аналізуючи докази, суддя констатував, що за фактом ведення підпільної бухгалтерії Партії регіонів Національним антикорупційним бюро здійснювалося досудове розслідування, матеріали якого відповідно до вимог статті 222 Кримінального процесуального кодексу України можна оприлюднювати лише з дозволу слідчого і прокурора. Відповідачі ж такого дозволу суду не представили. Крім того, відповідно до положень статті 296 Цивільного кодексу України ім’я фізичної особи, обвинуваченої в скоєнні злочину, можна оприлюднювати лише в разі набрання законної сили обвинувальним вироком щодо неї, а також у деяких інших випадках, передбачених законом. Однак Ситник із Лещенком не надали суду ні такого вироку, ні доказів наявності інших, передбачених законом, випадків, що слід вважати порушенням принципу презумпції невинуватості.

Відповідачі оскаржили це рішення в Шостому апеляційному адміністративному суді, який, задовольнивши їх апеляційну скаргу, своєю постановою від 16 липня 2019 р. скасував рішення ОАС Києва й ухвалив нове, яким відмовив Розенблату в задоволенні його позову. При цьому особливий акцент було зроблено на питанні достовірності доказів. Справа в тому, що позивач, доводячи свою правоту, посилався виключно на пуб­лікації з інтернету, розміщені в електронних засобах масової інформації чи соціальних мережах. Такі докази відносяться до категорії електронних, але офіційно вважаються такими лише в тому випадку, якщо вони належним чином оформлені. Для цього, відповідно до статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, вони мають бути подані в оригіналі, або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Якщо ж електронні докази подані лише в паперових копіях, як були вони подані позивачем, та ще й ніким не засвідчені, вони судом не можуть бути взяті до уваги. Виходячи з цього колегія суддів Шостого ААС констатувала відсутність належних, достовірних і допустимих доказів, на підставі яких можна було б задовольнити цей позов.

Розенблат оскаржив даний вердикт у Касаційному адміністративному суді, слушно зауваживши, що суд апеляційної інстанції в своїй постанові не зробив жодного правового висновку стосовно спірних дій відповідачів. Проте колегія суддів КАС дійшла висновку, що Шос­тий ААС і так виявив позивачеві забагато честі, коли взявся досліджувати питання допустимості наданих ним доказів, бо, на їх думку, досить було обмежитися встановленням факту процесуальної дієздатності позивача. Так, відповідно до закону будь-яка особа має право оскаржити дії суб’єкта владних повноважень, але суд зобов’язаний розглянути її позов лише в тому випадку, якщо оскаржувані дії якимсь чином порушили права, свободи чи законні інтереси позивача. В даному ж випадку Б. Розенблат, докладно розтлумачивши те, як дії А. Ситника зашкодили стосункам України з адміністрацією нового президента США, тим не менше не сказав ні слова, як вони зашкодили самому позивачеві. А звернення до суду, як відомо, є способом захисту порушених суб’єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Виходячи з цього Верховний Суд своє постановою від 24.12.2020 р. змінив мотивувальну частину постанови Шостого ААС, а от резолютивну залишив без змін.

Юрій Котнюк