Уряд програв Нафтогазу ще одну справу про компенсацію ПСО

19 лютого 2020 року Окружний адміністративний суд Києва задовольнив позов Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» і зобов’язав Кабмін внести до його постанови № 867 від 19 жовтня 2018 року пункти, якими б визначалися джерела й порядок виплати компенсацій суб’єктам ринку природного газу за виконання покладених на них спеціальних обов’язків. Судячи з усього дане рішення успішно пройде наступні інстанції й це буде вже третьою справою подібної категорії, вирішеною на користь позивача. Проте, окрім морального задоволення і зайвого приводу виписати премії своїм адвокатам, ця перемога жодної практичної користі Нафтогазу не дасть. Принаймні, в найближчій перспективі.

Стисло нагадаємо природу цього спору. У 2015 році парламент ухвалив Закон України «Про ринок природного газу», відповідно до положень якого в подальшому ціна на газ мала визначатися вільною угодою між продавцем і покупцем. Це, з одного боку, а з іншого, уряд отримав право покладати на суб’єктів цього ринку певні спеціальні обов’язки, витрати на виконання яких мали би бути компенсовані. Йдеться передусім про обов’язок Нафтогазу продавати газ для потреб житлово-комунального сектору за цінами, нижчими від ринкових. Але рішення про це мало бути оформлене окремою постановою Кабінету Міністрів, у якій, окрім іншого, повинні були міститися, по-перше, вказівка про кінцевий термін її дії, по-друге, визначення джерел і порядку компенсацій.

Протягом наступних п’яти років уряд тричі приймав постанови про покладення спеціальних обов’язків, у кожній з яких було вказано, до якої дати вона буде чинною, але при цьому в жодній не було ні слова про компенсації. Якби таке порушення закону було допущене до 2014 року, на це, можливо, ніхто б не звернув особливої уваги, однак нині ситуація інша. Хоча Кабмін формально вважається єдиним і стовідсотковим акціонером Нафтогазу, про нього ніяк не можна сказати, що він на всі сто відсотків контролює цю компанію, на діяльність якої набагато більший вплив має сформована з іноземних громадян її «незалежна» Наглядова рада. Зрозуміло, що уряд не красиві очі віддав контроль над таким ласим шматком, як НАК, – такою була умова отримання кредитів Міжнародного валютного фонду. Саме тому голова правління Нафтогазу Андрій Коболєв може дозволити собі робити по відношенню до прем’єр-міністрів такі речі, про які й думати не сміли його попередники, як скажімо Євген Бакулін про відношенню до Миколи Азарова чи Олег Дубина по відношенню до Юлії Тимошенко.

Маючи таку свободу дій, Нафтогаз у судовому порядку зобов’язав уряд внести зміни до постанов КМУ № 758 від 1.10.2015 р. (судова справа № 826/6064/17) і № 187 від 22.03.2017 р. (судова справа № 826/6066/17). Зазначимо, що обидва позови були одночасно подані до Окружного адміністративного суду Києва (в травні 2017 р.) й обидва були задоволені, після чого успішно пройшли через сито апеляційної інстанції, а по другій із них 21 серпня 2019 році була ухвалена й позитивна для Нафтогазу постанова Верховного Суду, на висновки якої посилалися судді ОАС Києва, ухвалюючи рішення від 19.02.2020 р. в судовій справі по третій за ліком урядовій постанові.

Цікаво що провадження в цій останній справі (№ 640/19903/19) почалося в жовтні 2019 року, тобто після того, як в Україні було призначено нових прем’єр-міністра і міністра юстиції, та попри це кабмінівські юристи в ході судового процесу продовжували гнути ту саму лінію, тобто заперечували очевидне, висували аргументи, які ні на яку голову не налазили, і взагалі прикидалися дурниками. Фіналом цьому був закономірний програш.

Утім отримання сприятливих для себе судових рішень у даному випадку ніяк не тягло за собою автоматичного їх виконання. Адже, погодьтеся, якось дивно заднім числом на підставі судового рішення вносити зміни в нормативні акти, які втратили силу. Але, з іншого боку, все цілком логічно, адже внесення таких змін дасть юридичну базу для отримання компенсацій. Проте в даній ситуації вирішальним виявився політичний фактор, оскільки, на відміну від Нафтогазу, Міністерство юстиції з його апаратом Державної виконавчої служби перебувало під реальним, а не формальним контролем Кабміну, а тому його клерки могли знайти безліч зачіпок аби залишити стягувача з носом. Тому, напевне, процес виконання рішення суду по постанові № 187 став предметом ще одної судової справи (№ 640/5762/19).

Стисло про її історію. Коли НАК у листопаді  2017 р. отримала в ОАС Києва виконавчий лист, вона одразу ж пред’явила його відділу примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби МЮУ, де він маринувався піврота року й лише в березні 2019 р. старший державний виконавець Мін’юсту виніс повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання. Каменем спотикання став той факт, що Кабінет Міністрів України, будучи вищим органом виконавчої влади, разом із тим не є юридичною особою, не внесений в ЄДРПОУ й відповідно не має ідентифікаційного коду цього реєстру.

Чинне законодавство допускає випадки, коли у виконавчому листі не вказується код боржника, якщо в нього цього коду немає, але юристи Нафтогазу вирішили, що «краще перекланятися, аніж недокланятися», вказали код, який належав господарсько-фінансовому департаменту Секретаріату КМУ. На цій підставі держвиконавець і забракував папір від Нафтогазу. Останній пішов до того ж самого Окружного адміністративного суду Києва, який вирішив, що така дрібничка не варта того, аби відмовляти у відкритті виконавчого провадження, й зобов’язав ДВС прийняти до виконання виконавчий лист. Інша точка зору виявилася в Шостого апеляційного адміністративного суду, який виріши, що це зовсім не дрібничка, оскільки в ролі боржника опиниться установа, яка не була стороною в спорі й не приймала участі в судовому процесі, тож рішення ОАС Києва було скасоване, а в задоволенні позову Нафтогазу відмовлено. Чим завершиться ця епопея в суді останньої інстанції – можна лише гадати.

Однак Нафтогаз теж виявився не ликом шитий і застосував ще й фланговий удар, тобто вирішив добиватися свого через господарську юрисдикцію. Так, у жовтні 2018 р., спираючись на позитивно вирішену для себе справу по постанові КМУ № 758, НАК пішла до Господарського суду Києва з позовом до Кабміну про відшкодування шкоди в розмірі 6,6 млрд грн, завданій бездіяльністю відповідача, що полягала в невиплаті компенсації за виконання покладених спеціальних обов’язків протягом жовтня–грудня 2015 року. Саме в таку суму він оцінив різницю між вартістю газу, проданого протягом цих трьох місяців за пільговими цінами представникам житлово-комунального сектору, й економічно обгрунтованими витратами на його придбання.

Однак позитивного результату в цьому напрямку поки що не досягнуто. Правда, суддя Вікторія Джарти на п’ятдесяти сторінках досить докладно розписала, чому претензії Нафтогазу мають рацію, але в задоволенні позову відмовила, причому причинам відмови присвятила одне невеличке й дуже незрозуміле речення про те, що «порушене імперативне право сторони на отримання матеріальної компенсації не може бути інтерпретоване такою стороною, як завдання шкоди». Нині ця справа (№ 910/13084/18) вже рік лежить без руху в Північному апеляційному господарському суді.

Отже, за таких обставин шанси отримати реальні гроші від Кабміну в Нафтогазу мінімальні, зате його топ-менеджери з чистою совістю можуть звітувати перед своїми закордонними кураторами, що вони зробили все від них залежне для того, аби змусити уряд виконати закон.

Юрій Котнюк