В’язниця Алькатрас повертається…

На тлі боротьби з нелегальною міграцією, що набирає обертів, Дональд Трамп запропонував повернути Алькатрасу — колись найсуворішій і неприступній в’язниці США, а нині популярної туристичної пам’ятки — її колишнє призначення. Поки експерти з американської пенітенціарної системи зважують ймовірність втілення цієї ідеї в життя (спойлер: вона прагне нуля), згадаємо історію Алькатраса та його сумнозвісних мешканців.

«ПЕРЕБУДІТЬ І ВІДКРИЙТЕ АЛЬКАТРАС!» — капслоком написав Дональд Трамп пізно увечері в неділю 4 травня. Розвиваючи думку, він додав, що Америку надто довго переслідували «рецидивісти та покидьки суспільства» і що він негайно дає вказівку Федеральному бюро в’язниць, Мін’юсту США та ФБР «знов відкрити розширений і перебудований Алькатрас, щоб у ньому містилися найжорстокіші і найжорстокіші злочинці Америки».

Деякі політичні спостерігачі припустили, що ця ідея — не більше ніж спроба відвернути увагу чергового медійного провалу. Справа в тому, що напередодні на каналі NBC вийшло скандальне інтерв’ю Трампа, в якому він заявив, що «не знає», чи зобов’язаний уряд дотримуватися Конституції в рамках боротьби з міграцією і що американські дівчатка могли б обмежитися трьома ляльками замість тридцяти. Друга теза, висловлена ​​в контексті тарифної війни з Китаєм та її можливих наслідків для простих американців, була зустрінута з особливим сарказмом, враховуючи навмисне розкішний спосіб життя Трампа та його родини.

«Алькатрас був закритий як федеральна в’язниця понад 60 років тому. Зараз це популярний національний парк та туристична пам’ятка. Пропозиція президента несерйозна», — заявила давня опонентка Трампа, конгресвумен-демократ від Каліфорнії та колишній спікер Палати представників Ненсі Пелосі.

Скотт Вінер, сенатор-демократ від Сан-Франциско (у затоці поблизу цього міста розташований Алькатрас), поставився до ініціативи серйозніше, заявивши, що Трамп «хоче перетворити Алькатрас на внутрішній ГУЛАГ прямо посеред затоки Сан-Франциско».

З низки причин повернути легендарну в’язницю з Національної служби парків назад у систему виконання покарань вкрай складно. Головна з них – фінансова. Колишній директор Федерального бюро в’язниць сказав в інтерв’ю ВВС, що для розміщення в Алькатрасі ув’язнених його доведеться буквально знести та побудувати заново. Солона морська вода та багаторічне недофінансування зробили свою справу: багато приміщень комплексу розвалюються на частини. У колишній в’язниці немає ні сучасної системи спостереження, ні очисних споруд, що хоч скільки відповідають екологічним нормам, ні електрики. Крім того, утримання ув’язнених на острові за два кілометри від берега обійшлося б у кілька разів дорожче, ніж на материку.

Наступного дня після вимоги відкрити Алькатрас Дональд Трамп і сам встиг його дезавуювати. Він заявив журналістам, що це була лише ідея, навіяна «радикальними суддями, котрі хочуть окремо розглядати справи кожного з мільйонів мігрантів, які потрапляють до країни нелегально». Проте голова Федерального бюро в’язниць Вільям До. Маршалл III, який обійняв кілька днів раніше, встиг на той час заявити, що прийняв вказівки шефа до виконання.

«Бюро використовуватиме всі можливості для реалізації програми президента», — спішно прозвітував Маршалл, додавши, що вже розпорядився провести оцінку ситуації та визначити перші кроки до «відновлення цього потужного символу закону, порядку та справедливості».

5 серпня 1775 року судно іспанського королівського флоту «Сан-Карлос» першим із європейських кораблів увійшло до затоки Сан-Франциско. 30-річний капітан Хуан де Айала, якому було доручено досліджувати околиці цих майже незвіданих територій, доповідав: «Це, безумовно, чудова гавань: вона має усі зручності, в ній не бракує гарної питної води та дров. […] Погани, що її населяють, завжди такі доброзичливі і слухняні, що мені слід було б піднести їм у подарунок сережки, скляні намисто або хліб, про який вони щойно навчилися просити нашою мовою».

Провівши в бухті шість тижнів і ретельно картографувавши місцевість, Айала серед іншого наніс на карту острів, який відрізнявся від інших великою кількістю птахів. Він назвав його La Isla de los Alcatraces – “острів Пеліканів”. У XIX столітті британський морський офіцер Фредерік Бічі, працюючи над картою Тихоокеанського узбережжя Америки, помилково привласнив цю назву іншому скелястому острівцю, розташованому за п’ять кілометрів на північ, змінивши написання на Alcatraz. У такому вигляді він залишився на картах. Колишній же «острів Пеліканів» іспанські колоністи, що оселилися в тих місцях у 1790-х роках, назвали Yerba Buena на честь ароматної трави, що там росте.

Багато років до Алькатраса нікому не було справи, окрім хіба що місцевих індіанців, що рибалили на його скелях. Все змінилося в середині XIX століття, коли США спочатку відвоювали Каліфорнію у Мексики, а незабаром ще до підписання мирного договору знайшли в околицях Сан-Франциско золото.

Острів, розташований прямо навпроти входу в затоку, відразу набув стратегічного значення. У 1850 році президент США Міллард Філлмор розпорядився передати його у військове відомство і звести фортецю для відбиття можливих загроз з боку Великобританії, а також Російської імперії, яка намагалася вести експансію в Тихоокеанському регіоні силами Російсько-американської компанії. До кінця 1950-х на Алькатрасі було збудовано цитадель зі 100 гарматами та казармами на 200 солдатів, а також перший за Західним узбережжям США маяк — його завданням було полегшити активне судноплавство у затоці.

Форту Алькатрас так і не вдалося взяти участь у битвах, проте він майже відразу став використовуватися як в’язниця: спершу для солдатів армії жителів півдня, які програли в Громадянській війні, потім, під час воєн з індіанцями, — для індіанських вождів і власних дезертирів. Початок XX століття Алькатрас зустрів вже в офіційному статусі “Тихоокеанського відділення військової в’язниці США”.

Що був Алькатрас у той час, ми знаємо зі звіту начальника Департаменту Каліфорнії генерала Нельсона Майлза. Кілька сотень ув’язнених, що мешкали на острові — солдатів і офіцерів, що проштрафилися, відбували терміни від 1 місяця до 20 років. Камери з голими цегляними стінами були неприродно маленькими, нагадуючи скоріше труни, вони не опалювалися і довго стояли сирими. Однак ув’язнені проводили в них лише ніч: з підйомом частина вирушала на роботи на «велику землю», частину працевлаштували на ремонтних роботах на острові. Порка, носіння важких колодок і таврування дезертирів залишилися далеко в минулому, натомість у розпорядженні ув’язнених були бібліотека, відкрита до дев’ятої вечора, така собі кают-кампанія для відпочинку і досить розслаблене ставлення наглядачів, що залишало варіанти для втечі. Більшість успішних спроб (фіксувались далеко не всі) робилися під час робіт на материку, але деяким вдавалося втекти з острова. Один із таких випадків стався в 1890 році, коли двоє ув’язнених відразу після сніданку о 5:30 ранку потай спустилися до причалу і на одному з веселих човнів попрямували до берега. Швидкохідний катер охорони на паровому ходу кинувся в погоню надто пізно: втікачі дісталися материка і зникли з поля зору, так що охоронцям залишалося лише доставити човен назад на острів.

Коли в 1933 році до влади в США прийшла нова адміністрація на чолі з колишнім губернатором Нью-Йорка, демократом Франкліном Рузвельтом, одним із її головних завдань поряд з подоланням Великої депресії та виведення країни з економічного колапсу стала боротьба зі злочинністю. Для найвідчайдушніших негідників потрібна була зразково-показова в’язниця, непроникна і із залізною внутрішньою дисципліною. Вивчивши доступні варіанти, Міністерство юстиції разом із Федеральним бюро в’язниць зробило вибір на користь Алькатраса. Міноборони, яке страждало від хронічного недофінансування у мирний час, охоче відмовилося від дорогого активу, і восени 1933 року почалася капітальна реконструкція комплексу.

В результаті капітальної реконструкції Алькатраса під керівництвом голови Федерального бюро в’язниць Сенфорда Бейтса та експерта з безпеки Роберта Берджа на острові з’явилися чотири нові залізобетонні блоки з 336 одиночними камерами 3 на 1,5 метра кожна.

Замість дерев’яних ґрат на вікнах встановили товсті сталеві прути, один із корпусів — блок суворої ізоляції Дельта — був без вікон зовсім. Будівельники забетонували службові тунелі, розмістили по периметру захищені галереї для охорони, з висоти яких прострілювалося весь простір комплексу, а тюремну їдальню обладнали ємностями зі сльозогінним газом дистанційно. Новий начальник в’язниці Джеймс Джонстон змінив правила утримання: жодних більше прогулянок на човні до материка, жодних особистих речей і тим більше свіжих газет, бібліотека та спілкування з відвідувачами лише за особливі заслуги перед адміністрацією та зразкову поведінку. У цей час за в’язницею закріпилася неофіційна назва «Скеля» (The Rock), що підкреслює не так скелясту поверхню, як неприступність і суворість змісту.

Все життя ув’язнених обмежувалося кількома сотнями квадратних метрів: підйом о 6:30, перекличка, сніданок, прибирання камер, обід, робота в майстернях на території в’язниці, близько години на читання та відповіді на листи, о 21:30 відбій. Через відсутність водопроводу митися доводилося морською водою прямо з затоки: прісної води, що доставлялася з материка, вистачало лише для пиття і їжі. Найважчим випробуванням було введене Джонстоном «правило тиші»: ув’язненим було заборонено розмовляти окрім як під час їди та короткого відпочинку.

Як не страшні і винахідливі були бандити, які потрапляли на «Скелю» з усіх кінців країни, після 1934 року жодному з них не вдалося втекти. Усього було зроблено 14 спроб, в результаті яких 21 людину вдалося зловити, шестеро було вбито, двоє потонули, п’ятеро зникли безвісти. У травні 1946 року шестеро ув’язнених на чолі з грабіжником банків Бернардом Коєм зуміли пробратися в збройову кімнату – для цього Кою довелося скинути кілька кілограмів, обмазатися маслом і за допомогою виготовленого в майстерні інструменту розсунути прути віконної решітки – і влаштували справжню бійню, як увійшли в бійню. В результаті трьох втікачів, включаючи Бернарда Коя, було застрелено, решту схопили і засудили до страти.

Найзнаменитіша спроба втекти з острова, історія, яка стала сюжетною основою фільму «Втеча з Алькатраса» з Клінтом Іствудом у головній ролі, була зроблена в червні 1962 року. Згідно з планом, розробленим 35-річним грабіжником банків Френком Моррісом, четверо ув’язнених мали ложками прорити дірки в пошкодженому від вогкості бетоні, через вентиляційну шахту вибратися на дах тюремного блоку, прихопивши із собою склеєний із дощовиків пліт і кілька фанерних весел. План майже спрацював. Охорона виявила пропажу лише під ранок. Кинувшись у погоню, тюремники і військові виявили лише шматки плоту, що прибилися до материка, і пакет із запискою і фотографіями втікачів. Подробиці втечі дізналися від четверного учасника — Аллена Веста, який так і не зумів вибратися з камери.

Згідно з офіційною версією ФБР, втікачі потонули у холодній воді затоки, температура якої навіть влітку рідко піднімається вище за 12°С. Справу закрили 1979 року, проте тіла тих, хто втік, так і не знайшли, тому суперечки про їхню долю тривають і досі.

Розслідування, проведене після втечі 1962 року, показало: Алькатрас більше не є тією непроникною фортецею, яку задумав тридцятьма роками раніше. Крім того, після ретельної оцінки стану будівель Федеральним бюро в’язниць з’ясувалося, що повноцінна реконструкція в’язниці на острові можна порівняти за вартістю з будівництвом нової на материку, з тією різницею, що острівний утримання ув’язнених коштує приблизно втричі дорожче.

У результаті 23 червня 1962 року генпрокурор і брат чинного президента США Роберт Ф. Кеннеді підписав наказ про закриття Алькатраса і розподіл ув’язнених, що залишалися в ньому, за іншими федеральними в’язницями.

На початку 1980-х адміністрація Рональда Рейгана, зіткнувшись з напливом кубинських біженців, розглядала Алькатрас як місце утримання найнебезпечніших кримінальних елементів з-поміж них. Вивчивши питання, Генеральний прокурор Вільям Френч Сміт відкинув цей варіант через «велику відстань до берега, відсутність комунальної інфраструктури, високу історичну цінність та популярність у туристів».

Сьогодні острів відвідують близько 1,6 мільйонів туристів на рік, приносячи до бюджету близько $60 мільйонів. Приблизно за $50 відвідувач отримує квиток на пором (єдиний спосіб дістатися до Алькатраса) та аудіотур з доступом до всіх основних приміщень, включаючи корпус Дельта, маяк, приміщення охорони.

Такі справи. Бережіть себе!