in ,

Земля як об’єкт права власності Українського народу

Всі, хто мав честь працювати із Г.В. Пронською, пам’ятають, що у Граціелли Василівни було надзвичайно розвинене відчуття загального блага, необхідності турботи та примноження суспільного надбання, захисту суспільних інтересів цінності, добросовісної праці на благо суспільства. Цим обумовлений вибір теми цього дослідження, яка актуалізувалася у зв’язку із відкриттям з 01.07.2021 р. ринку землі сільськогосподарського призначення – основного засобу виробництва в ключовому секторі української економіки. Одним з численних чутливих політико-правових питань, що стали предметом широкої дискусії при прийнятті Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» і тривають до цього часу, є допуск іноземних юридичних та фізичних осіб до ринку землі. У зв’язку з цим заслуговує на тлумачення положення першого речення ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 14 Конституції України в системному зв’язку із Преамбулою, статтею 1, ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 5, ч. 4 ст. 13 Конституції України.

І. Розділ І «Загальні засади» є провідним у структурі Конституції України і має особливе значення як для Конституції, так і для всієї системи законодавства України, оскільки закріплює основи конституційного ладу в Україні. Відповідно закріплені в Розділі І Конституції статті 13 та 14 містять норми, які нарівні з іншими нормами цього Розділу мають фундаментальне значення для конституційно-правової системи держави і перебувають в нерозривному системно-логічному зв’язку між собою та з Преамбулою Конституції. Преамбула містить сформульоване конституцієдавцем з необхідною чіткістю визначення поняття Українського народу як основоположної категорії конституційного права України. Зміст Преамбули Конституції, яка займає чільне місце в Конституції України, бере витоки у багатовіковій, складній і тяжкій боротьбі українського народу за свою незалежність. Завдяки цьому Преамбула закріплює в найбільш узагальненому вигляді єдність Українського народу в прагненні до національної свободи і політичної демократії, з іншого – доповнює основні розділи Конституції істотно важливими елементами.

Визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей, Конституція зазначає, що мова йде про громадянство, правовий зв’язок людини з державою, її належність до України незалежно від етнічного походження [1, с.23-24]. Закріплене в Преамбулі Конституції поняття Українського народу як громадян України всіх національностей є конкретним і не може піддаватися розширеному тлумаченню (шляхом включення до нього інших осіб) норм Конституції та інших законодавчих актів. Відповідно, поняття Український народ як смислоутворююче є основою тлумачення всього тексту Конституції, в тому числі норм про право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси.

ІІ. Норма ч. 1 ст. 13 Конституції про те, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу, є одним з ключових елементів конституційно-правової охорони землі та інших природних ресурсів. Земля як об’єкт права власності Українського народу є національним багатством (ч. 1 ст. 14 Конституції) та матеріальною основою життєдіяльності Українського народу.

Конституція, прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу, визначає Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст. 1 Конституції України). Цільове тлумачення зазначених норм статей 13 та 14 Конституції у зв’язку із нормою ст. 1 Конституції в їх взаємозв’язку дає підстави для висновку про те, що здійснення від імені Українського народу права власника на землю як національне багатство спрямовується саме на реалізацію норм-цінностей, визначених в ст. 1 Конституції.

Конституція України базується на системі соціальних цінностей, щодо яких в суспільстві вже склався консенсус на демократичних засадах [2, c. 165]. Сама Конституція є соціальною цінністю, оскільки забезпечує легітимацію правопорядку певного типу і є Основним Законом України (Преамбула Конституції), тобто основним джерелом національного права. З цього випливає необхідність правової охорони Конституції України через забезпечення стабільності Конституції, конституційного ладу в країні, суспільних відносин, на що неодноразово в своїх рішеннях звертав увагу Конституційний Суд України.

Норми Конституції як виключного нормативно-правового акту держави і суспільства мають підвищену стабільність, перебувають під особливою правовою охороною держави, здійснюють вирішальний вплив на суспільні відносини, закріплюють найбільш важливі політико-правові цінності, внутрішньо узгоджені та утворюють цілісну єдину систему [3, c. 134]. Як норми прямої дії, вони визначають відповідний напрям розвитку суспільства і держави.

Конституційні цінності мають надпозитивний, метаюридичний характер і зумовлюють правове оформлення та зміст принципів, норм і приписів Конституції як правового акту [2, c.161]. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (стаття 3 Конституції України).

Отже, в статті 3 Конституції визначено найвищу (фундаментальну) в Україні соціальну цінність – людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність. Гідність людини конкретизується у відповідних правах і свободах, які перебувають під правовою охороною та захистом з боку держави. Права людини є певними можливостями, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей [4, c. 5].

ІІІ. Конституційно-правовий механізм реалізації права власності Українського народу утворюють норми щодо сутності Українського народу як суб’єкта права власності,визнання певних об’єктів (природних ресурсів) власністю Українського народу, особливостей реалізації права власності Українського народу.

Український народ, як суб’єкт конституційного права є самостійним і водночас особливим суб’єктом права власності, що має виключно публічний характер, його повноваження мають встановлюватися виключно Конституцією та законами України. За зовнішньою відокремленістю Український народ як суб’єкт не може розглядатися як юридична особа. Водночас право власності Українського народу повинно відмежовуватися від права державної та комунальної власності як за суб’єктною ознакою, так і об’єктами.

Сучасною теорією прав людини право власності народу відносяться до прав третього покоління, які отримали назву солідарних (колективних) як таких, що пов’язані не з особистим статусом людини, а диктуються її належністю до певної спільноти [5, c. 169-171]. Право власності Українського народу може бути охарактеризоване як суб’єктивне право, конституційно-правовий інститут, конституційно-правовий принцип, спрямований на захист прав людини на природні ресурси і забезпечення реалізації інших конституційних прав [6, c. 23].

За визначенням Преамбули Конституції Український народ – це громадяни України всіх національностей. Громадянство України – правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках (ст. 1 Закону України «Про громадянство»). Отже, саме наявністю постійного персоніфікованого правового зв’язку між фізичною особою та державою Україна зумовлюється належність цієї особи до Українського народу як суб’єкта права. Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства та держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов’язків, що покладені на неї цією країною, знаходяться у прямій залежності від наявності чи відсутності в особи статусу громадянина даної країни [7, c. 114].

Як зазначалося вище, поняття Українського народу не піддається розширеному тлумаченню і до нього не можуть бути включені інші суб’єкти права, окрім громадян України (юридичні особи приватного та публічного права, іноземні громадяни, особи без громадянства тощо). Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Особливості конституційно-правового статусу іноземців та осіб без громадянства (правосуб’єктність, конституційні принципи, права, свободи й обов’язки та їх гарантії, деякі додаткові спеціальні права й обов’язки для окремих категорій іноземців та осіб без громадянства) зумовлені тимчасовістю правового зв’язку з державою їх перебування. Отже, з огляду на зміст Преамбули Конституції України та зазначених вище норм виключається можливість віднесення іноземців та осіб без громадянства до Українського народу як суб’єкта права власності за об’єктивною ознакою – відсутністю постійного правового зв’язку із державою Україна.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Конституції кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. У системному зв’язку із нормою частини 1 цієї статті під правом користування може розумітися гарантована державою можливість особи, яка перебуває у правовому зв’язку із державою (є її громадянином) реалізовувати свої природні права, неподільно пов’язані з її існуванням та розвитком, задовольняти власні матеріальні і духовні потреби шляхом вільного доступу до природних об’єктів права власності народу відповідно до закону. Зважаючи на те, що норма ч. 2 ст. 13 Конституції належить до основних засад, що визначають основи конституційного ладу в країні, вона перебуває у системному зв’язку із положеннями статті 3 Конституції: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В контексті ст. 22 Конституції України право кожного громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу, гарантоване ч. 2 ст. 13 Конституції, не може бути скасоване або звужене будь-яким нормативно-правовим актом.

Основи правового механізму реалізації права виключної власності народу України було закладено в статтях 9, 10 Закону України від 07.02.1991 р. «Про власність», який (режим) істотно відрізнявся від засад реалізації права приватної власності, права колективної власності та права державної власності і не визначався через традиційну цивілістичну тріаду повноважень власника (володіння, користування, розпорядження. Стаття 86 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. визначала такі форми власності в Україні, як приватна, колективна, державна, тобто інститут виключної власності народу України ЦК 1963 р. не був відомий. Відсильною нормою ч. 6 ст. 86 ЦК 1963 р. було передбачено, що відносини власності регулюються Законом України «Про власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Тому Закон України «Про власність» був, по суті, основним і єдиним законодавчим актом цивільного законодавства, який регулював відносини права виключної власності народу України. Відповідно до Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Цивільного кодексу України» від 27.04.2007 р. Закон України «Про власність» втратив чинність. Із втратою чинності Закону України «Про власність» було втрачено важливий змістовний контекст регулювання відносин власності Українського народу.

У вітчизняній науці конституційного права зверталася увага на те, що проблематика права людини та громадянина користуватися об’єктами публічної власності практично повністю випадає з поля зору дослідників і було висловлено загалом вірну думку про те, що під правом користування об’єктами публічної власності розуміється природна можливість членів суспільства безпосередньо або опосередковано через суб’єктів публічної влади набувати, володіти, розпоряджатися та захищати певні майнові блага [8, c. 13].

Таким чином, гарантоване ч. 2 ст. 13 Конституції України право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону можна розуміти як природну можливість громадян України, яка ґрунтується на постійному правовому зв’язку особи із державою (громадянстві), безпосередньо або опосередковано через суб’єктів публічної влади набувати, володіти, розпоряджатися та захищати певні майнові блага. Конституційний правовий режим об’єктів власності Українського народу, визначених в ч. 1 ст. 13 Конституції України, не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж внесенням змін до Конституції.

Враховуючи конституційний статус права власності Українського народу на землю, за наявності прогалин у законодавстві України в частині регулювання відносин публічної власності, охорона цього права ґрунтується на засадах верховенства права, дотриманні основоположних прав людини та застосуванні норм Конституції України як норм прямої дії.

В статті 14 Конституції розрізняються право власності Українського народу на землю як основне національне багатство та право власності на земельні ділянки як об’єкт цивільного обороту, які є різними правовими інститутами. Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. В зазначеній нормі міститься гарантія права власності на земельні ділянки як суб’єктивного цивільного права. Зміст суб’єктивного права власності на землю визначений в ч. 1 ст. 78 Земельного кодексу України: право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Отже, конституцієдавець з метою забезпечення балансу інтересів Українського народу – власника землі як національного багатства, з одного боку, та інтересів громадян, з іншого, закріпив в ч. 2 ст. 14 Конституції норму про те, що суб’єктивне право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Зазначена норма-гарантія випливає із належності особи до Українського народу і наявності у особи громадянства, тобто із постійного правового зв’язку із державою, тому поширюється лише на визначене коло суб’єктів.

Що стосується юридичних осіб в контексті норми ч. 2 ст. 14 Конституції, слід зазначити наступне. Частина 1 ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Економічна багатоманітність можлива за умови плюралізму форм власності, гарантованому захисті прав усіх суб’єктів права власності і господарювання законом, рівності усіх суб’єктів права власності перед законом (ч. 4 ст. 13 Конституції України), свободи підприємницької діяльності та конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42 Конституції України). Забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, непорушність права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності, економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва є одними з конституційних основ правового господарського порядку в Україні (ч. 2 ст. 5 Господарського кодексу України). Особа може реалізувати конституційне право на підприємницьку діяльність безпосередньо як фізична особа-підприємець, так і шляхом заснування юридичної особи. Юридичні особи приватного права є організаційною формою реалізації громадянами України своїх соціальних, економічних та культурних прав, в тому числі права на підприємницьку діяльність, як прав природних другого покоління (так званих позитивних прав), для реалізації яких необхідна організаційна, законотворча та інші форми діяльності держави.

Отже, норму ч. 2 ст. 14 Конституції в її системному зв’язку із Преамбулою Конституції та ч. 1 ст. 14 Конституції слід розуміти таким чином: конституційна гарантія права власності на землю як основне національне багатство, що належить народу України, поширюється лише на громадян України та створені громадянами України юридичні особи приватного права (за умови, що учасником, акціонером, кінцевим бенефіціарним власником, контролером яких можуть бути тільки громадяни України) та держави Україна в особі створених нею юридичних осіб публічного права. Норма про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, не заперечує того, що законом в порядку реалізації ст. 41 Конституції України можуть встановлюватися правові режими для окремих категорій земель. Земельним кодексом України імперативно визначено межі, в яких може набуватися право власності на земельні ділянки іноземцями та особами без громадянства.

Використана література:

1. Коментар до Конституції України (за ред В.Ф. Опришка та ін.) – К., Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. – 376 с.

2. Савчин М.В. Конституціоналізм і природа Конституції: теорія і практика реалізації. 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. – Ужгород, 2013. – 564 с.

3. Тодыка Ю.Н. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика: Монография. – Х.: Факт, 2001. – 328 с.

4. Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень) / П. М. Рабінович. – Харків: Право, 1997. – 64 с.

5. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків: «Консум», 2001. – 656 с.

6. Козловська Л.В. Матеріальне та процесуальне значення норм Конституції України в судовому захисті права власності Українського народу// Захист права власності Українського народу: вітчизняні реалії та зарубіжний досвід України: матеріали І Щорічної міжнародної науково-практичної конференції (22 вересня 2016 р.). – К.: Національна академія прокуратури України, 2016. – С. 23-27.

7. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України: Підручник / За заг. ред В.Ф. Погорілка. — К.: Прецедент, 2009. — 344 с.

8. Фролов Ю.М. Економічні права та свобода людини і громадянина в Україні. Автореф… к.ю.н.: 12.00.02 – Одесса, 2005. – 20 с.

БЕЛЯНЕВИЧ ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

БЕЛЯНЕВИЧ ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

Доктор юридичних наук, професор, адвокат

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

Чому у Facebook, WhatsApp та Instagram стався збій

11 жовтня 2021 року в Києві відбудеться щорічний форум “Діалог громадянського суспільства, бізнесу і влади”.