Олександр Лавринович: «Я відмовився свідчити на замовлення»

Олександр Лавринович нині український політичний експерт і громадський діяч. У 90-х роках минулого століття він був одним із засновників і керівників першої опозиційної проукраїнської партії Народний рух країни, активним борцем за  незалежність України. В його послужному списку високі державні посади — від голови Вищої ради юстиції, першого заступника Голови Верховної Ради України до міністра юстиції (очолював Мін’юст тричі). А ще він був членом Партії регіонів, нині — безпартійний.

У нинішньої влади Лавринович в немилості. За останні кілька років проти нього  було ініційовано одразу кілька кримінальних справ. Перша з них була ініційована 13 липня 2015 року.  ГПУ повідомила О. Лавриновичу про підозру в скоєнні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 191 ККУ — за підозрою в розтраті шляхом зловживання службовим становищем, а саме перерахування державних коштів у сумі 95 тисяч гривень, та в 2013 р. ще 8,6 млн грн за послуги юридичної компанії зі США «Skadden, Arps, Slate, Meagher & Flom» в кримінальній справі «Тимошенко проти України», яка була на розгляді в Європейському суді з прав людини. 30 липня 2015 року Печерський районний суд Києва призначив екс-міністру заставу в розмірі 1,2 млн гривень, яка була внесена 7 серпня. Проте 18 серпня 2016 року ГПУ повторно вручила Олександру Лавриновичу підозру за тією же статтею.

І ось нове переслідування. 15 вересня цього року той же Печерський районний суд Києва ухвалив рішення щодо обрання Олександру Лавриновичу запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб. Вказавши при цьому кінцевий термін — 2 листопада 2017 р. Він був заарештований у залі суду та направлений до СІЗО за підозрою у вчиненні  злочину, передбаченого ч. 1 ст. 109 Кримінального кодексу України (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, а також змова у здійсненні таких дій).

Як відомо, приводом для таких звинувачень стала публікація Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону «Про внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) в «Офіційному віснику України» — державному друкованому виданні, яке знаходиться в сфері управління Мінюсту. Про абсурдність цього обвинувачення тоді висловилася низка авторитетних юристів і політиків, зокрема Іван Драч, Марина Ставнійчук, Ігор Луценко тощо.

Ще перебуваючи за гратами Олександр Лавринович, який, до речі, багато років входив до складу Редакційної ради нашої газети,  погодився дати інтерв’ю ЮВУ, яке сьогодні й подаємо на розсуд наших читачів.

— Олександре Володимировичу, чи правда, що Ви відхилили пропозицію органів слідства про співробітництво з ними в питанні «конституційного перевороту», відтак отримали 60 діб затримання, чи щось було й інше в цій ситуації, якщо відповідь на це питання не порушує таємниці слідства?

— Ні, жодної таємниці немає. Так, я відмовився свідчити на замовлення.

— Склад злочину, передбачений ст. 109 КК, є надто оціночним. Тут є «насильницька зміна», «повалення конституційного ладу» і «захоплення державної влади», а також «змова про вчинення таких дій». Жоден із науково-практичних коментарів КК на сьогодні не надає вичерпного аналізу протиправності вказаних дій. Ви, між іншим, є одним із провідних конституціоналістів країни. Тобто, у даному разі потрібно мати комплексний аналіз протиправності, а чи могли б Ви самі його надати?

—  Ця стаття відкриває розділ про злочини проти основ національної безпеки. З моєї точки зору, головною ознакою таких злочинів є насильство. В іншому разі потрібно розуміти, що зміною конституційного ладу чи захопленням  державної влади називаються дії або рішення державних органів влади, здійснені в межах своїх повноважень чи з перевищенням цих повноважень. Зміна, збільшення або зменшення обсягу повноважень владного органу чи посадової особи, обраної або призначеної відповідно до чинних правових норм, не може бути злочином проти основ національної безпеки України. Така моя позиція й моя відповідь на ваше запитання.

— З точки зору статей 62 та 63 Конституції в нас діє презумпція невинуватості, тобто особа вважається невинуватою у вчиненні злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, допоки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь. У той же час ст. 3 Конституції щодо публічних осіб дещо звужує це презюмування, включаючи інше положення, а саме — «держава відповідає перед людиною за результати своєї діяльності». Якою мірою це може стосуватися публічних політиків, чи звужує воно презумпцію невинуватості, на Ваш погляд?

— Як на мене, норма про відповідальність держави жодною мірою не може звужувати презумпцію невинуватості громадянина, який є публічною особою. Для цієї категорії осіб є обмеження, які встановлюються законами. Порушення норм таких законів має наслідком юридичну відповідальність, але доводити наявність порушення, мотиви і все інше, відповідно до кримінального законодавства, має уповноважений державою орган чи посадова особа з повним дотриманням процесуальних норм, в тому числі презумпції невинуватості.

—  Чи не вважаєте Ви абсурдним або сумнівним те рішення КСУ, через яке зараз пішов такий «сир-бор» і через яке Ви опинилися за гратами?

— Рішення Конституційного Суду не можуть бути абсурдними за визначенням, оскільки це єдиний орган в Україні, який здійснює функцію конституційного контролю, і його рішення не можуть бути скасованими чи зміненими. Сумнівними, суперечливими окремі рішення безумовно є. Як і сумнівними є рішення про призначення окремих осіб до складу цього суду.

— В обоймі рішень КСУ є й інші рішення, які можна назвати сумнівними, як-то по справі щодо строків перебування на посту Президента, яким Леоніду Кучмі фактично було дозволено балотуватися на третій термін (2003 р.) чи  загальновідоме «клінічне» рішення про «позачергову наступну сесію» (2016 р.), яким Конституційний Суд фактично відповів: «Коли забажаєте», змінивши конституційну процедуру через політичну доцільність. Як Ви вважаєте, чи є потреба в існуванні такого органу, котрий такими чи цими подібними рішеннями може нашкодити розбудові державності?

—   Частково я вже відповів на це питання. Вважаю, що орган з такими функціями потрібний. Більше того, з моєї точки зору, його повноваження мали б поширюватися й на окремі суспільно важливі спірні ситуації в державній владі. Як от, наприклад, блокування роботи парламенту Президентом у 2007 році й проведення дострокових виборів народних депутатів України, або, скажімо, спір щодо переможця під час виборів Президента України. Ми ж мали в 2015 році третій тур президентських виборів, який не був передбачений жодним законом України. А от щодо вимог до кандидатур при обранні чи призначені до такого суду, то, напевне є сенс переглянути їх у законодавчому порядку, як і спосіб формування цього суду, аби нівелювати можливості його перетворення в слухняний придаток до президентського офісу.

— Звісно, Ваша справа рано чи пізно закінчиться. Чи не збираєтесь повертатися у велику політику. Як один із колишніх лідерів Руху, Ви, безумовно, знайдете в собі сили, щоб оцінити цю прикру подію, яка сталося з Вами. А що би Ви побажали молодим політикам з досвіду власної політичної біографії?

— Якщо особа вирішила стати на шлях політичної діяльності, вона має усвідомлювати, що це діяльність не лише по формуванню й вираженню політичної волі громадян, а й відповідальна робота по реалізації цієї волі в конкретних державних рішеннях. А для цього вкрай потрібні знання та розуміння засад державного будівництва і способів реалізації своїх прагнень у постійному діалозі й змаганні з політичними опонентами. Окрім цього, розуміючи, що окремі погляди на політичні процеси можуть змінюватися з плином часу, не втрачати стержня світоглядних принципів, аби не загубити свою ідентичність.

– І останнє запитання. Нині фактично ми всі опинилися під лезом підозри. Взяти хоча б систему декларування або боротьбу з корупцією тощо. Скажіть, будь-ласка, можливо це закономірно, аби державне будівництво вимагало використання такого психологічного тиску на людину, як «пошук ворога» чи «підозра кримінального збагачення» в країні, де такий вплив має олігархат? 

— Подібні підходи ми вже проходили в своїй історії. Вони завжди давали руйнівний результат. Наявність ворога завжди була і є дієвим інструментом для консолідації різних верств суспільства на підтримку влади, й причиною наявності видимих негараздів у житті країни. А боротьба з корупцією, яку ведуть корупціонери під орудою олігархів, є добрим інструментом  як для залякування громадян, так і для збільшення статків самих корупціонерів — виконавців владного замовлення і для замовників й натхненників таких дій. І все це супроводжується обов’язковим зубожінням переважної більшості населення країни.

— Дякуємо за відверті й цікаві відповіді.

Розмову вів Віктор Ковальський

Джерело: ЮВУ