Як співробітниці митниці втерли носа прокурорам

Несвоєчасне розсекречення і відкриття таємних матеріалів доказової бази стало приводом виправдати хабарниць

Минулого місяця різні суди України ухвалили два виправдувальні вироки трьом співробітницям митниці, які два роки тому були затримані за одержання неправомірної вигоди. Операцію з їх викриття проводили працівники СБУ під процесуальним керівництвом прокуратури. Та оскільки дане керівництво здійснювалося халтурно і бездарно, судді не могли не дійти висновку, що в обох цих випадках мала місце відверта провокація злочину. А відтак особи, які стали її жертвою, згідно практики Європейського суду з прав людини мають бути виправданими.

Митний пост «Устилуг»

Перший із названих вироків було ухвалено 13 вересня Володимир-Волинським міським судом Волинської області. За версією досудового слідства зловмисниці (одна з яких обіймала посаду головного державного інспектора митного посту «Устилуг» і мала спеціальне звання радника податкової і митної справи ІІ рангу, інша — старшого державного інспектора і звання інспектора податкової і митної справи IV рангу) ще 28 квітня 2015 року проводили митне оформлення вантажівки з кварцовим піском: півтори тони — 60 мішків будівельної суміші, яка використовується для оздоблення фасаду будинків, по 25 кг у кожному мішку. В ході цієї процедури вони запропонували підприємцеві, який перевозив даний товар із Любліна в Київ, наступного разу дати їм «на лапу» тисячу доларів, а вони напишуть у паперах, ніби він везе не півтори, а лише одну тону, і тоді йому доведеться платити значно меншу суму мита. Тобто навіть з урахуванням суми хабаря він все одно виграє.

Підприємець хутко повідомив про цю подію співробітників СБУ, які 5 травня того ж року відкрили кримінальне провадження за фактом вимагання хабаря. Розслідування чомусь було доручено столичній прокуратурі, слідчі якої отримали дозвіл Апеляційного суду Києва на стеження і прослуховування фігуранток, потім дозвіл слідчого судді Голосіївського районного суду на обшук їхніх службових і житлових приміщень, а бізнесмену дали мічені гроші, спорядили відеофіксуючою апаратурою й відправили давати хабар.

Перша передача відбулася 14 травня 2015 р.: підприємець уже на іншому автомобілі з іншим водієм, заїхавши на територію митного посту «Устилуг», зателефонував по мобільному телефону своїм знайомим співробітницям, ті, як і обіцяли, замість 1500 кілограмів кварцового піску записали тільки 1000 кг, отримали за це 1000 $, після чого, як сказано в тексті обвинувального акту, автомобіль безперешкодно в’їхав на територію України без належного митного оформлення частини ввезеного товару.

Наступна передача сталася, коли зловмисниці вчергове заступили на зміну, тобто через чотири дні — 18 травня. Бізнесмен, який за звичним маршрутом знову віз півтори тони піску, передав уже не тисячу, а півтори тисячі доларів, за що наші інспекторки пропустили через бухгалтерію, тобто оформили належним чином вже не тону, а лише півтони вантажу. Таким чиним решта його, а саме 1 000 кг кварцового піску заїхали на територію України без сплати передбачених законом митних платежів. Ось після цього зловмисниці й були затримані співробітниками СБУ, але дуже швидко звільнені судом під заставу в сумі 97 тисяч гривень. Свою вину вони не визнали і з роботи в митних органах звільнені не були.

Адвокати обвинувачених попрацювали на славу: якщо дивитися на цю історію з точки зору здорового глузду неупередженого читача, то останнім не вдалося переконати їх у тому, що ці жінки не брали хабаря, бо якби вони його не брали й не хотіли брати, то цієї історії взагалі б не було. Зате їм вдалося переконати суд, що працівники слідчо-оперативних органів влаштували провокацію, причому доволі недолуго.

Найслабшою ланкою доказової бази виявився підприємець, який признався, що насправді не співробітниці митниці під час митного огляду запропонували йому давати хабарі за розмитнення частини товару, а він сам шукав з ними контакту через одного спільного знайомого (прізвище якого забув) і цікавився можливістю скористатися такою «сірою» схемою. Крім того чоловік не зміг дати конкретні відповіді на другорядні питання: де він купував цей пісок і кому його продавав, яким чином був налагоджений цей бізнес і наскільки він був прибутковий. Справжній бізнесмен, розбуди його серед ночі, чітко та ясно розповів би, що, куди і як, бо це його стихія — він з думками про це засинає і з ними ж і прокидається . А з цього свідка не можна було добитися жодного конкретного слова, з чого виходив висновок-припущення, що ніякий він не бізнесмен, піском ніколи не займався, а в даному випадку йому була відведена роль агента одноразового використання, якого навмисне підставляли співробітницям митниці. Причому саме цім співробітницям, бо саме вони чимсь не влаштовували волинських чекістів. А от волинських прокурорів ці жінки цілком влаштовували, бо нічим іншим не можна пояснити той факт, що розслідування кримінального провадження було доручене прокуратурі Києва.

Повчальний момент вийшов із процедурою вилучення півтори тисяч доларів, одержаних зловмисницями як хабар. Справа в тому, що обшук у їхньому кабінеті фіксувала відеокамера, і під час перегляду відеозапису було видно, що спочатку корзина для сміття була порожньою, а через годину в ній раптом виявляються долари, які потім вилучаються й оглядаються. Як вони там опинилися — здогадатися неважко: поки відеокамера фіксувала обшук шухляд і полиць, одна із затриманих могла непомітно для об’єктиву та учасників слідчої дії скинути їх у корзину. Але з точки зору адвокатів могло бути й навпаки: хтось з оперативників міг підкинути їх до тої корзини, аби потім спихнути це на котрусь із жінок. Для того, щоб встановити істину, потрібно було ретельно дослідити відеозапис, аби розібратися, хто, в який момент, в якому місці стояв і в якому напрямку рухався. Але для цього, як слушно зауважив суддя Олександр Лященко, необхідно було переглядати оригінали записів, а сторона обвинувачення надала для дослідження копії.

Слід зазначити, що таке часто буває в оперативній практиці: записи робляться на портативний носій, потім із них робляться копії на інший носій, який і надається слідчому, а первинний портативний носій використовується далі вже для інших оперативних комбінацій. Таке поводження цілком виправдане з точки зору господарської доцільності, але неприпустиме з точки зору Кримінального процесуального кодексу України, стаття 98 якого вимагає, що сторона кримінального провадження зобов’язана надати суду оригінал документа. При цьому передбачено, що для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо оригінал документа втрачений або знищений, але це можливо не для тих випадків, коли він втрачений або знищений з вини сторони, яка його надає. Таким чином, відеозаписи вилучення предмету хабара були визнані неналежним доказом.

Окрім цього, проти співробітниць митниць могли свідчити розмови між ними і хабародавцем, записані в ході проведення негласних слідчих розшукових дій (НСРД), що проводилися з дозволу Апеляційного суду Києва. Тож найголовнішим цвяхом, забитим у труну доказової бази сторони обвинувачення, стало визнання неналежними саме цих доказів — через ненадання адвокатам можливості своєчасно ознайомитися з даним документом. Як сказано в тексті виправдувального вироку, ухвали суду про надання дозволу на проведення НСРД, стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України не були відкриті, і лише за ухвалою суду під час розгляду справи по суті за клопотанням сторони захисту, з порушенням визначеного судом строку, сторона обвинувачення такі матеріали надала. Тут варто звернути увагу на фразу «в порядку ст. 290 КПК», бо якщо раніше ми на сторінках нашої газети неодноразово розповідали про випадки визнання неналежними доказів, отриманих внаслідок проведення негласних слідчих розшукових дій через невідкриття, тобто нерозсекречення й ненадання суду документу про дозвіл на проведення цих НСРД, то у випадку зі співробітницями митниці ми маємо справу з відкриттям, але несвоєчасним, тобто з порушенням порядку, передбаченого статтею 290 КПК.

Одеська митниця ДФС

Схожий за мотивуванням виправдувальний вирок було ухвалено 25 вересня Малиновським районним судом Одеси, на лаву підсудних якого сіла державний інспектор відділу митного контролю управління організації митного контролю та оформлення Одеської митниці. За версією досудового слідства, в червні 2015 року до неї звернулася директорка ТОВ «Вторметмаркет», яка хотіла оформити картку обліку та реєстрації суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності. Чиновниця зажадала за цю послугу з її боку 100 доларів США, які одержала 2 липня того ж року, після чого була затримана співробітниками прокуратури Одеської області.

Обвинувачена вину також не визнала і з роботи в митних органах звільнена не була, хоча її відсторонили від посади, а запобіжним заходом обрали домашній арешт. Як і в попередньому випадку, в ході судового слідства було з’ясовано, що особа, яка зіграла роль хабародавця, сама через посередників шукала контактів із цією співробітницею митниці, але при цьому дуже швидко забула прізвище їхнього спільного знайомого й не змогла пояснити суду, чим конкретно займається очолюване нею ТОВ «Вторметмаркет» і з якого лиха йому знадобився статус суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності. Тобто неозброєним оком було видно, що жінка була гвинтиком в операції з провокації хабара.

Проте з юридичної точки зору більш цікава мотивація визнання неналежними доказів, отриманих у ході НСРД, через порушення порядку відкриття таємних документів, які надавали дозвіл на їх проведення. Так, ухвала слідчого судді Апеляційного суду Одеської області від 19.06.2015 року про дозвіл на стеження і підслуховування не відкривалася стороною обвинувачення стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України, а була представлена лише під час судового розгляду справи. Згідно з правовою позицією, яка визначена Верховним Судом України, чинний КПК не містить заборони для сторін кримінального провадження представляти в суді матеріали, не відкриті одна одній, але натомість забороняє суду використовувати їх як докази. Бо факт ознайомлення з матеріалами справи після закінчення розслідування не є достатнім для відстоювання стороною захисту своєї позиції в кримінальному процесуальному змаганні. За таких умов, коли стороні обвинувачення відомі всі докази, а сторона захисту не володіє інформацією про них до завершення розслідування, порушується баланс інтересів у кримінальному процесі. Тож невідкриття сторонами кримінального провадження одна одній матеріалів суттєво зменшує їх доказову базу, що, в свою чергу, може негативно вплинути на законність та обґрунтованість прийнятого судом рішення.

Юрій Котнюк, ЮВУ

Джерело: ЮВУ