Чому путіну та львовій-беловій було виписано ордер Міжнародного кримінального Суду

Коли Євгена Межового затримували російські солдати, він встиг повісити на шию старшому синові сумку з телефонами. Тоді він ще не знав, що ці гаджети допоможуть йому дивом возз’єднатися зі своїми дітьми та врятувати їх від усиновлення в Росії за живого батька.
Цей матеріал було вперше опубліковано на сайті Радіо Свобода 14 лютого 2023 року. У ньому розповідається про долю українських дітей, які всупереч волі свого батька були вивезені до Росії і опинилися за крок до того, щоб бути примусово усиновленими.
У п’ятницю, 17 березня, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт президента Росії Володимира Путіна та уповноваженої з прав дитини у Росії Марії Львової-Бєлової. Обох підозрюють у скоєнні військових злочинів – насильницьких депортацій та переміщення населення, зокрема дітей, з окупованих територій України. Історія нижче – про сім’ю з Маріуполя. Там же, якщо вірити російським ЗМІ, мешкав Філіп Головня, хлопчик, якого вивезла з України та всиновила Львова-Бєлова. У суботу, 18 березня, віце-прем’єр уряду України Ірина Верещук опублікувала звернення до Марії Львової-Бєлової та уповноваженого з прав людини в Росії Тетяни Москалькової із закликом передати українській стороні списки українських дітей, вивезених після 24 лютого минулого року з України до Росії або перебувають на окупованих Росією територіях.

Межового, батька-одинака, росіяни розлучили з його трьома неповнолітніми дітьми на блокпості біля Маріуполя. На нього чекали допити, знущання та ув’язнення в колонії в Оленівці, де наприкінці липня загинуло понад 50 українських військовополонених. Дітей вивезли до Росії.
На той раз росіяни “евакуювали” з Маріуполя близько 30 українських дітей. Серед них був і хлопчик Філіп, якого потім усиновила російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова. Загалом, за її словами, з України, насамперед із соціальних установ, вивезли до РФ близько 2000 дітей.

Саме словом “евакуація” у Росії називають фактичну депортацію українських дітей із окупованих українських територій. Зафіксовано чимало випадків, коли це відбувалося примусово чи під приводом недовгої поїздки на відпочинок чи оздоровлення.
На території Росії неповнолітнім змінюють персональні дані, для українських дітей навіть спростили процедуру набуття російського громадянства. Надалі ідентифікувати їх та повернути додому буде важко.

Депортованих хлопчиків та дівчаток усиновлюють. Щонайменше 400 українських дітей, за даними українських правозахисників, вже мешкають у нових російських сім’ях. Нових батьків шукають навіть для дітей, які мають маму та тата, які не позбавлені батьківських прав.

Фільтрування
Євген Межовий – багатодітний батько, який виховує своїх дітей поодинці. Коли почалося російське вторгнення, він жив у Маріуполі разом із сином Матвієм, а також доньками Святославою та Олександрою. Євген працював кранівником на місцевому комбінаті, відкрив власне кафе. Коли російська армія почала обстрілювати Маріуполь, знищуючи житлові будинки, Межовий хотів виїхати з дітьми, але не зміг цього зробити через проблеми з транспортом та пальним.
“Чим ближчі вони були, тим далі ми намагалися бути від них”, – розповідає чоловік.

З 24 лютого сім’ї довелося шукати притулок спочатку в будинку колишньої тещі, потім у друга сім’ї, а в результаті переміститися в занедбаний бомбосховищ при одній із маріупольських лікарень.
Там Межовий уперше побачив російських військових.

Вони дали півгодини на евакуацію. Я просто не знав, куди вони нас везуть
“Вони дали півгодини на евакуацію. як хочете”. Я просто не міг дозволити собі, щоб мої діти були голодними. Тому я набрав практично два мішки продуктів (їх Євген узяв у своєму кафе) і тягнув на собі”, – згадує Межовий.

Разом із сусідами по бомбосховищу родина села у транспорт, наданий російськими військовими. Машинами їх повезли на околицю Маріуполя, там нагодували, знову посадили в автомобілі та привезли на блокпост, де розпочалася перевірка речей та документів.
Євген каже, що перевіряючий одразу його зауважив: “У мене був військовий квиток із собою, у мене була прописка, і там було написано, що прописка у військовій частині (раніше чоловік служив за контрактом на Львівщині. – Прим. РС). Вони сказали”. : “Ти – наш клієнт, чекай”. Я попросив посадити дітей, щоб хоча б знайти, з ким вони спонукають. Я запитав: “А мене надовго?” – “Ну, як справа піде, може, на дві години, а може , на сім років”.

Євген знайшов жінку, яка погодилася тимчасово доглянути дітей, і посадив їх в евакуаційний автобус.
“Коли мене затримували, я Матвію на шию повісив сумку з телефонами. Якби вони там покопалися, то знайшли б там мої фотографії з військової служби”, – розповідає Межовий.
Потім російські солдати посадили Євгена Межового в автомобіль та відвезли на допит. Там у наметі його розпитували про військову службу, потім зав’язали очі, зв’язали руки і знову кудись перевезли. Лише згодом Євген зрозумів, що це було СІЗО у Новоазовську. Там він пробув два дні.

Наступний етап так званої “фільтрації” був у приміщенні Донецького управління боротьби з організованою злочинністю, яке зайняли російські війська.
Знову питали про військову службу, про діяльність “Азова”. Зрештою забрали документи та відвезли до сумнозвісної колонії у селищі Оленівка, де росіяни тримали українських військовополонених.

Я навчився спати на одній нозі
“Коли нас привели, заштовхали в камеру номер два. Нас там було 54 особи. Які умови? Це шестимісна камера. Годували як свиней, із брудного посуду. Ні виделок, ні ложок.
Давали хліб, окраєць, ми вирізали м’якуш і їли хлібом замість столових приладів. За п’ять днів нас перевели в іншу камеру. Тоді привезли сто українських військових. У двомісній камері нас було 28. Там навіть не було де сісти. Двоє людей змушені були стояти, причому стояти на одній нозі. Так мало місця було, що я навчився спати на одній нозі», – згадує чоловік.

Поза камерою ув’язнені працювали. Євген Межовий упорядковував газон, ремонтував і допомагав готувати приміщення для майбутніх військовополонених.
У Оленівці Межовий провів 45 днів.
26 травня йому повідомили, що він вільний. Чоловіка відпустили так само, як забрали – без пояснень. На волі з Євгеном виявилася ще одна людина. Разом вони попрямували до Донецька. Спочатку йшли просто дорогою, далі почали орієнтуватися за знаками, поки ввечері ними відкрили вогонь. Чоловіки переночували на зупинці громадського транспорту, а вже вранці вирушили далі. Так Межовий дістався Донецького управління боротьби з організованою злочинністю, щоб забрати вилучені у нього документи.

“Документи все віддали, окрім свідоцтв про народження дітей. Сказали, що їх було передано моїм дітям, бо вони зранку відлетіли до Москви”.

Безіменне – Донецьк – Москва
Після того, як Євгена Межового затримали під час “фільтрації”, його дітей так званий “евакуаційний автобус” привіз до села Безіменне на Донеччині.
Там вони також мали пройти “фільтрацію”.
Спочатку діти жили в будинку культури, їх доглядала жінка, яку про це ще в Маріуполі попросив Євген. Потім вона кудись зникла.

“Вони були надані самі собі. Вони мене шукали. Матвій писав оголошення, дівчатка бігали, розклеювали. Потім їх забрали до Новоазовської центральної лікарні, вони там сиділи, директор будинку культури викликала соцслужбу, бо діти самі собі надані, та їх забрали”, – розповідає Євген Межовий.
З лікарні дітей перевезли до дитячого будинку у Донецьку, де вранці 27 травня їм повідомили, що вони відлітають до Москви.
Спочатку хлопців везли автобусом до Ростова-на-Дону, звідти літаком до російської столиці, а потім до дитячого санаторію “Поляни”. Це заміська філія Дитячого медичного центру Управління справами президента РФ.

Разом із трьома дітьми Євгена Межового до Росії тоді було депортовано 31 українську дитину.
Вперше поспілкуватися з батьком діти змогли за тиждень після приїзду до санаторію. Тоді Євген отримав у соцслужбі самопроголошеної ДНР телефонний номер виховательки, яка була з дітьми в Росії. Періодично їм давали зателефонувати. Але найважливіший дзвінок був 16 червня з телефону, який чоловік повісив на шию сина, коли його затримували. Дзвонив Матвій: він повідомив, що його та двох дочок Межового хочуть усиновити.

“Тато, приїхали із соцслужби, нас хочуть усиновити. Не можуть вони нас привезти до Донецька, бо там сильно стріляють. Ми або в інтернат, або нас усиновлять. Вони сказали, що в тебе максимум п’ять днів”. Я приїхав за два”, – згадує Євген.
Грошами на квиток до Москви Євгену допомогли волонтери. Хто ці люди – чоловік не каже, щоб не завадити їхній майбутній допомозі іншим українцям. Ці ж люди домовлялися із соцслужбою так званої “ДНР”, писали листа на ім’я російського президента з проханням передати дітей законному представнику. Спочатку чоловік добирався до санаторію потягом, а потім на попутці. І ось вона, довгоочікувана зустріч.
“Ура, тату!” Що вони ще могли сказати? Немає слів одні емоції. Я їх обійняв», – нагадує Межовий.
Ще кілька днів сім’я жила у будинку місцевого волонтера, а потім отримала пропозицію виїхати за кордон.

“Мріють про свій будинок”
Вже близько восьми місяців родина мешкає у столиці Латвії. У Ризі вони винаймають квартиру. Євген ходить на роботу, Матвій зі Святославою – до школи, а Олександра – до садка. Про Маріуполь їм зараз нагадують лише кілька речей, які вдалося вивезти з дому.
“Є читки, подаровані мені моїм товаришем. Вони з нами всю війну пройшли. Діти їх перебирали, коли їм було страшно. У Матвія збереглася медаль за третє місце з греко-римської боротьби. Символіку України (синьо-жовту стрічку) зрізали, а сама медаль збережена”.
Євгену довелося відрізати стрічку, коли вони збирали речі на “евакуацію”, розуміючи, що через неї може виникнути небезпечна ситуація для дітей.
Вже в Латвії сім’я зрозуміла, що Матвій мав рацію, боючись, що їх усиновлять.

Разом із Межовими у групі українських дітей, депортованих із Маріуполя, був хлопчик Філіп. Саме його усиновила російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова. Дитині вручили паспорт РФ та організували навколо цього медійну кампанію.
Філіп Головня розповідав російським журналістам, що він – сирота, у Маріуполі жив із опікунами, і що вони його нібито вигнали з дому після початку російського вторгнення.
Євген Межовий розповідає, що коли історія з Філіпом стала публічною, його син одразу впізнав хлопчика.

“Там усі з його групи, що там дізнаватися. 31 людина, їх як привезли з Маріуполя, так вони скрізь і були разом. Їх не поділяли за віковими категоріями. Вони одночасно ходили дивитися кіно, в їдальню, на заняття музикою. У них навіть дискотека одна на всіх була.
Згодом Матвій дізнався, що після того, як їх забрав батько, іншим українським дітям знайшли нові російські родини. Про це хлопчику розповів телефоном товариш із табору, якого теж усиновили.

Історія маріупольської сім’ї Межових – одна з небагатьох із щасливим кінцем у вигляді возз’єднання сім’ї. За інформацією українського урядового сайту “Діти війни”, українській владі вдалося повернути із Росії 128 дітей.
Цей процес важкий та тривалий, але щоб таких історій було більше, до родичів депортованих звертається уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубинець.

“Якщо у вас є дані про таких дітей, якщо ви знаєте про такі ситуації, якщо ви – рідні, близькі, сусіди, знайомі таких дітей, будь ласка, зверніться до нас за телефоном гарячої лінії, на сайт, можете написати мені у фейсбуці, де завгодно. Ми беремо цю інформацію, опрацьовуємо та повертаємо дітей до України”.

Лише днями, майже через рік після початку великої війни, Євгену Межевому вдалося знайти контакти і додзвонитися до колишньої тещі, бабусі своїх дітей. Як виявилося, її з чоловіком також примусово “евакуювали” до Росії. Дідусь дітей, на жаль, там уже помер. Бабуся готується до переїзду до Латвії до онуків.
Діти мають одну мрію на всіх. “Вони мріють про свій будинок. Там, де можна посадити своє дерево, де можна завести свого собаку, де можна просто вийти на вулицю та піти пограти у пісочниці, щоб ніде не стріляли. Щось своє”.

Українська сторона поки що змогла верифікувати понад 16 тисяч випадків примусової “евакуації” українських дітей до Росії. В офісі українського уповноваженого з прав людини стверджують, що до Росії було вивезено “тисячи” неповнолітніх.