Ковальський Віктор
- правові проблеми щодо недійсності правочинів, поставлені на вирішення Об’єднаної палати КЦС ВС та Великої Палати ВС;
- остання практика ВС щодо визнання правочинів недійсними;
- процесуальні особливості розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним.
Суддя розповів, що на розгляд ОП КЦС ВС передано справу за позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та припинення речового права. Відповідач подав зустрічний позов про визнання права оренди, тож постало питання щодо можливості заявлення такої позовної вимоги.
В іншій справі, переданій на розгляд ВП ВС, після відчуження майна було виділено його частку та перепродано. Суд має визначити, чи може бути частка у майні предметом віндикації.
Також на розгляді ВП ВС перебуває справа щодо можливості конвалідації правочину, недійсного через вади форми тощо, коли сторони належним чином виконали цей правочин.
ВП ВС має розглянути допустимість відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами фізичною особою або нефінансовою організацією.
На розгляд ОП КЦС ВС нещодавно передана справа, в якій постало питання про наслідки не підписаного стороною, але нотаріально посвідченого письмового договору: такий договір є недійсним, нікчемним чи неукладеним.
Розповідаючи про останню судову практику, Сергій Бурлаков навів постанову ОП КЦС ВС від 7 листопада 2022 року у справі № 450/4257/20. В цій справі визнано електронні торги недійсними та витребувано майно з чужого незаконного володіння, оскільки торги відбулися на підставі виконавчого напису нотаріуса, який до цього був скасований.
Доповідач звернув увагу на постанову ОП КЦС ВС від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17. За обставинами справи сторони уклали договір оренди, але зареєстрований він був уже після смерті орендодавця. Суд дійшов висновку, що такі обставини не впливають на дійсність правочину.
У постанові від 14 лютого 2022 року у справі № 346/2238/15-ц ОП КЦС ВС зробила висновок щодо неможливості визнання правочину удаваним (недійсним) в частині сторони договору, оскільки удаваний правочин вчиняється обома сторонами.
Крім того, Сергій Бурлаков навів практику Верховного Суду щодо визнання правочину недійсним як способу захисту; нікчемних правочинів; добросовісності дій сторін правочину та заборони суперечливої поведінки; правових наслідків правочину, вчиненого під впливом помилки; фіктивних і удаваних правочинів тощо.
Доповідач зауважив, що невдовзі буде актуальним питання про оскарження правочинів, вчинених під впливом тяжких обставин. Він навів відповідну практику КЦС ВС, а також розповів про одну з нещодавно розглянутих справ.
Дмитро Гудима прочитав лекцію на тему «Міжнародно-правові засади відповідальності держави за шкоду, завдану під час збройного конфлікту». Зокрема, порушив такі питання:
- як змінився правопорядок в Україні за час війни;
- які міжнародні гарантії захисту прав є застосовними для відшкодування шкоди, завданої рф до та після припинення її членства у Раді Європи;
- як впливають на вирішення питання про таке відшкодування право на війну (jus ad bellum) і право під час війни (jus in bello);
- яке значення припису ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для розгляду справ про відповідальність держави;
- що є підставою для відповідальності держави згідно з Конвенцією;
- яка форма цієї відповідальності;
- як аналізувати справу про відшкодування державою шкоди.
Доповідач зазначив, що неможливо достеменно знати, коли закінчиться війна та які міжнародно-правові механізми ще будуть запроваджені для відшкодування шкоди, завданої агресором в Україні. «Наша держава сьогодні є певною юридичною лабораторією для напрацювання цих механізмів», – сказав Дмитро Гудима.
Він зауважив, що для порушеної проблематики важливими є часові рубежі: 24 лютого 2022 року – день повномасштабного вторгнення рф; 15 вересня 2022 року – останній день, коли рф ще мала обов’язки за Конвенцією.
Спікер навів думку українського юриста-міжнародника Олександра Водяннікова, який пропонує вважати, що після 24 лютого 2022 року в Україні сформувалися три правопорядки:
- правопорядок території активних бойових дій;
- правопорядок окупованої території;
- правопорядок режиму самозахисту (ст. 51 Статуту ООН).
Щодо подій, які відбулися до 15 вересня 2022 року включно, зазначив Дмитро Гудима, до рф застосовуються положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практика ЄСПЛ. «Однак якщо мова йде про завдання шкоди під час активних бойових дій, то судове рішення не можна мотивувати нормами Конвенції», – зауважив він. Згідно з практикою ЄСПЛ для таких ситуацій Конвенція незастосовна.
Суддя акцентував, що у випадку завдання шкоди під час активних бойових дій на допомогу може прийти Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і практика його тлумачення й застосування. Крім того, цей договір стає одним із основних праволюдинних орієнтирів для вирішення питання про відшкодування шкоди, завданої рф після 15 вересня 2022 року. Також Дмитро Гудима наголосив на значенні для цього питання міжнародного гуманітарного права, що є частиною jus in bello (право під час війни).
Наталія Сакара виступила з доповіддю «Принцип добросовісності і зловживання процесуальними правами». Вона зазначила, що цей принцип є загальноправовим і суди дедалі частіше застосовують його у практиці.
Доповідачка навела кілька відповідних правових позицій. Зокрема, у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 753/21967/15-ц КЦС ВС зробив висновок, що особа, яка звернулася до суду, повинна цікавитися результатами розгляду звернення. Суд робив усе можливе, щоб повідомити особу про такі результати – направляв документи на адреси, вказані особою в поданих до суду документах. Однак особа не реагує належним чином, що є недобросовісною поведінкою.
Суддя зауважила, що в судовій практиці добросовісність, з одного боку, розглядається як фундаментальна засада цивільного судочинства (принцип), з іншого – як стандарт певної поведінки, і, серед іншого, добросовісність розглядається через такий аспект, як належне здійснення цивільних процесуальних прав та обов’язків. «На мою думку, найбільш логічним є розуміння принципу добросовісності саме як загальноправового принципу, оскільки принципи – це вимоги до поведінки, недотримання яких призводить до відповідних процесуальних наслідків» – сказала Наталія Сакара.
Вона навела чотири складові цього принципу:
- заборона зловживання процесуальними правами (п. 11 ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 44 ЦПК України);
- вимога добросовісного виконання процесуальних обов’язків (ч. 3 ст. 27 ЦПК України (в редакції 2004 року), ч. 1 ст. 44 ЦПК України);
- процесуальний естопель або доктрина заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium);
- заборона чинити інші протиправні перешкоди у здійсненні правосуддя (введення суду в оману, використання втрачених процесуальних можливостей).
Наталія Сакара розповіла також про наукові підходи до розуміння сутності поняття «зловживання процесуальними правами». Це важливо, оскільки судова практика ще формується, а наукові підходи дають змогу глибше подивитися на те чи інше явище.
Суддя звернула увагу на постанову КЦС ВС від 3 червня 2020 року у справі № 318/89/18. В ній зроблено висновок, що зловживання процесуальними правами – це протиправне, недобросовісне та неналежне використання учасником справи (його представником) належних йому процесуальних прав, що виражається у винних процесуальних діях (бездіяльності), які зовні відповідають вимогам цивільних процесуальних норм, але здійснюються з корисним або особистим мотивом, що спричиняє шкоду інтересам правосуддя у цивільних справах та (або) інтересам учасників справи, чи недобросовісна поведінка в інших формах.
Крім того, у цій постанові зазначено, що потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова в захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Також Наталія Сакара на прикладі рішень Верховного Суду проаналізувала види зловживань процесуальними правами.
Ольга Ступак виступила з доповіддю на тему «Розгляд справ про поділ майна подружжя». Вона розглянула такі питання:
- особисте майно кожного з подружжя. Спільне сумісне майно подружжя;
- критерії, які враховуються при визначенні конкретного порядку поділу майна між подружжям – дискреція суду;
- підстави відступу від рівності часток подружжя при його поділі;
- виникнення права спільної сумісної власності на майно, що належало дружині, чоловіку (застосування ст. 62 СК України).
Доповідачка наголосила, що в кожній справі про поділ майна подружжя треба, по-перше, визначити обсяг майна, який сторони бажають поділити. Слід брати до уваги, що це не завжди все майно, яке, наприклад, заявляє до поділу позивач, оскільки відповідач у зустрічному позові може вказати інші об’єкти поділу. По-друге, суд повинен з’ясувати щодо кожного об’єкта, він є об’єктом спільної сумісної власності чи особистої власності одного з подружжя.
Підхід Верховного Суду залишається незмінним: успадковане, подароване під час шлюбу або придбане за кошти одного з членів подружжя майно є його особистим майном. Тож треба враховувати, на якій підставі набуте майно за час шлюбу.
Водночас СК України передбачає презумпцію спільності майна подружжя, тобто той із подружжя, хто заперечує спільність майна, повинен спростовувати таку спільність.
Ольга Ступак акцентувала, що відповідно до ст. 71 СК України майно, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неприйнятна ситуація, коли є декілька об’єктів, наприклад квартир, і суд визнає по ½ кожного об’єкта за кожним із подружжя. «Таким чином, ми не вирішуємо спір по суті», – сказала Ольга Ступак.
Вона розповіла про постанову КЦС ВС від 12 жовтня 2022 року справа № 757/64512/16-ц. Суд мав поділити майно подружжя: групу нежитлових приміщень, Торговельно-офісний центр, п’ять квартир, 13 земельних ділянок, гаражні бокси, паркувальні місця, гроші. Спочатку суди нижчих інстанцій визначили за кожним із подружжя по ½ кожного об’єкта. Після направлення касаційним судом справи на новий розгляд майно поділили пооб’єктно, однак комусь дісталися земельні ділянки, комусь квартири тощо.
КЦС ВС зрештою поділив майно таким чином, щоб кожній стороні дісталися об’єкти кожного виду цільового призначення та з різних регіонів України, врахував інші особливості. Крім того, суд зазначив, що майно доцільно ділити так, щоб не зобов’язувати одну зі сторін сплачувати компенсацію. У цій справі за рішенням апеляційного суду одна сторона повинна була сплатити компенсацію другій у розмірі понад 10 млн грн, натомість після перерозподілу майна КЦС ВС ця сума скоротилася до 132,5 тис. грн.
Крім того, суддя порушила питання щодо відступу від рівності часток у спільному майні подружжя (частини 2, 3 ст. 70 СК України). Вона зауважила, що не можна плутати ці положення із збільшенням частки у майні одного з подружжя внаслідок придбання його, в тому числі, за особисті кошти.
Доповідачка звернула увагу і на питання про поділ об’єктів, які належать до речей професійних занять (ч. 3 ст. 71 СК України). Зрозуміло, коли предметом поділу стає, наприклад, професійне обладнання. Але, на думку Ольги Ступак, річчю професійного заняття не може бути об’єкт нерухомості. «Сьогодні там аптека, завтра – може бути магазин», – сказала вона.
Презентація Сергія Бурлакова – https://bit.ly/3ve1BXT.
Презентація Дмитра Гудими – https://bit.ly/3FKzuVo.
Презентація Наталії Сакари – https://bit.ly/3FKAYyS.
Презентація Ольги Ступак – https://bit.ly/3jjQk5Z.
Коментарі
Loading…