Ковальський Віктор
В Європу – без олігархів: як виглядає і що має дати Україні деолігархізація
Україна наближається до дати переговорів щодо початку вступу в ЄС навесні 2023 року. Щоб запустити усі потрібні кроки для цього процесу, Україна має виконати сім рекомендацій Європейської комісії, наданих у зв’язку з отриманням статусу кандидати до країни-члена ЄС. Одна з них – деолігархізація.
За задумом, успішна боротьба з людьми, які мають монополію у низці бізнесів і при цьому зберігають визначальний вплив на українську політику, дасть дорогу справжній конкуренції і допоможе посилити економічне зростання країни.
У таких умовах головним бенефіціаром деолігархізації стає саме суспільство і кожен українець окремо, адже шанси на економічну конкуренцію і зростання більшають, а у політиці стає менше лобізму інтересів окремих великих компаній. На практиці успіх цієї реформи залежить від якості закону, який лягає в її основу і задає рамки усьому процесу деолігархізації.
У вересні 2021 року Верховна Рада підтримала Закон “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)”, більше відомий як антиолігархічний закон.
Документ набув чинності у травні минулого року, хоча в Уряді визнають, що повноцінно він поки не запрацював, бо для цього потрібні висновки Венеціанської комісії щодо того, наскільки ухвалений документ відповідає вимогам Європейської комісії.
Рамки деолігархізації
Отже, що передбачає основний закон, який лягає в основу процесу, що має вибити у олігархів з рук важелі впливу на політику та економіку країни?
По-перше, він дає визначення тому, хто такий олігарх. Це людина, яка відповідає трьом із чотирьох наступних ознак:
-
бере участь в політичному житті;
-
має значний вплив на засоби масової інформації;
-
є кінцевим власником підприємства-монополіста;
-
вартість його активів перевищує 1 000 000 прожиткових мінімумів.
Так, за цими ознаками до числа олігархів належали Ринат Ахметов, Дмитро Фірташ, Віктор Пінчук, Вадим Новинський, Ігор Коломойський, Генадій Боголюбов, Петро Порошенко, Костянтин Жеваго, Юрій Косюк, подружжя Герег. Загалом у липні минулого року РНБО нарахувало 86 українців, які можуть попасти під перевірку на відповідність згаданим критеріям.
По-друге, закон передбачає, що публічні особи, такі як президент, народні депутати, керівництво НБУ, ЦВК, РНБО, голови місцевих держадміністрацій, судді КСУ, очільники правоохоронних органів тощо, після будь-якого контакту з олігархом (фізична зустріч, телефонна розмова, онлайн дзвінок) мають подати про це спеціальну декларацію.
По-третє, має з’явитись реєстр олігархів на сайті РНБО, а ще олігархи повинні будуть подавати декларацію.
І наостанок, на олігархів накладається низка заборон, зокрема, заборона на підтримку грошима чи в інший спосіб політичних партій, купівлю об’єктів великої приватизації, фінансування політичної агітації та політичних мітингів.
За задумом, процес деолігархізації триватиме 10 років. Проте уже зараз війна вносить свої корективи до нього, та і до самого закону є питання.
Нюанси деолігархізації
Питання протидії укоріненому в Україні олігархічному режиму — непросте і багаторівневе, каже Ігор Бураковський, співголова Ради Коаліції РПР, голова правління Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.
Процеси боротьби з олігархатом, який довго був однією з найбільших політичних та економічних проблем країни, має рухатися паралельними шляхами з вихованням відповідної політичної культури. Закони мають обмежувати їхній вплив, а виховання політичної культури — запобігати корупційним ризикам. Саме тому імплементація має розтягнутися на 10 років.
“Олігархи живуть в режимі, коли це називається “захоплення держави”. Вони збагачуються завдяки тому, що формують політику — зокрема економічну — і впливають на інститути” — каже Бураковський.
Не варто забувати, однак, що вони не є мафією у звичному сенсі слова, з якою десятиліттями боролися влада Італії чи США. Ті, кого ми звикли називати олігархами є великими бізнесменами, роботодавцями та платниками податків. Тому завдання полягає в тому, щоб інституціоналізувати правила комунікації між ними та владою.
За словами Бураковського, держава має сконцентруватися на тому, щоб Антимонопольний комітет запрацював як сильний і політично незалежний орган, який повинен не тільки реагувати на порушення, але і мати змогу активно попереджати надмірну концентрацію сил в тих чи інших руках. Надмірна концентрація потім реалізується в політичному впливі. Особливо, це стосується енергетичної сфери та великих підприємств.
Проблем в імплементації закону є декілька. І найперша — відсутній реєстр олігархів. Вони існують у політичному житті, але ніхто точно не може їх офіційно віднести до цього списку, а з цього випливає, що вони відсутні у юридичному полі. За словами тимчасово виконуючого обов’язків голови Служби безпеки України Василя Малюка, такий реєстр вже є, але поки проходить сертифікацію.
Є питання і до норми про звітування про контакти з олігархами. “В законі чітко прописано, що треба врегулювати стосунки між олігархами і держслужбовцями. Останній повинен повідомляти, про те, що він зустрічався з олігархом Х, про що з ним говорив, хто кого покликав тощо. Немає жодного нормативного акту, яким би це регулювалося. І що буде з держслужбовцем, який повідомив неправду про стосунки з олігархом” — каже Бураковський.
Ще влітку найбагатша людина країни Рінат Ахметов втратив 64% своїх статків. І не тільки він.
“У законі передбачено 4 основні критерії, якщо людина відповідає трьом критеріям — вона вже є олігархом. І тепер є питання, чи можна термін “олігарх” застосувати до Ахметова чи Петра Порошенка. Через війну активи багатьох втрачені, ланцюги постачання розірвані, бізнеси закрилися. Фактично відбулася часткова деолігархізація. І виникає питання по застосуванню двох критеріях з чотирьох” — додає Бураковський.
Ба більше, Порошенко та Ахметов вже позбулися своїх медійних активів, що теж є однією зі складових, що підпадає під визначення олігарха. Влітку міністр юстиції Денис Малюська казав: Ахметов більше не підпадає під визначення олігарха, адже відповідає лише двом критеріям з чотирьох.
Саме питання впливу на медіа є чи не ключовим в процесі деолігархізації. Аби врегулювати його, Верховна Рада окремо ухвалила ще один закон – так званий Закон про медіа.
Закон про медіа
Одним з основних важелів впливу олігархів на український політикум є і залишається доступ до ЗМІ. “Кишенькові” канали та онлайн ресурси неодноразово ставали зброєю в політичній боротьбі.
Привести український медіа-простір у відповідність до європейських норм — мета Закону про медіа, 2693-д. 29 грудня президент Зеленський його підписав. Він набуде чинності за три місяці.
Новий Закон про медіа (а також додатковий закон про рекламу) має привести законодавство України у відповідність до директиви ЄС про аудіовізуальні послуги; імплементувати запуск нових і усунення старих механізмів, як реєстрація інформаційних агентств; створити механізм співрегуляції медіа.
Ігор Розкладай, заступник директора Центру демократії та верховенства права визнає: українські реалії відрізняються від того, що вимагає зробити ЄС. Від різних конфігурацій законодавства, до складнощів, пов’язаних з тим, що більшість українських медіа не є прибутковими.
Український споживач тільки привчається платити за контент, але не варто чекати тектонічних змін найближчим часом, адже війна та економічні проблеми, які вона викликала, цьому заважатимуть. Та й самі медіа опинилися на межі виживання.
“Один із способів — нормальне фінансування Суспільного з умовою, що воно замовляє контент на ринку, який відповідає всім умовам якості. Ситуація з медіа дуже сумна. Зникла реклама, постійні обстріли тощо. Я думаю, деякі імплементації закону треба відстрочувати на декілька років, тому що виконати їх зараз буде неможливо” — каже Розкладай.
Одразу закон працювати не буде, і одномоментної перемоги над олігархічними ЗМІ також не відбудеться, додає Розкладай, один зі співавторів закону. На його думку, цього вже буде замало, адже за останні три роки медіаспоживання на ринку України сильно змінилося: як і в усьому світі українці все менше цікавляться традиційними медіа, такими як радіо та телебачення, а дедалі більше — блогерами, телеграмканалами тощо.
“Закон хороший тим, що з’являються інструменти регулювання, яких раніше не існувало. І це зміна культури. Співрегулювання, закладене в законі, дозволяє залучити власників до вироблення політик медіа. Держава бере участь і встановлює правила, і в цьому сенс співрегуляції. Одразу ми цього не створимо, але перший крок буде” — каже Розкладай.
Вадим Міський, програмний директор ГО “Детектор медіа” вважає ухвалення закону безумовно позитивним, і він не є “наступом на горло пресі”.
Утім, три проблеми в законі все ж є.
По-перше, це питання державного телеканалу Рада. Ще в 90-і, коли Україна вступала до Ради Європи, вона зобов’язалися позбутися державних медіа, тобто тих, які вона контролює редакційно. Зокрема, Суспільне більше не контролюється редакційно, а от канал Рада залишився поза реформою. У новому законі про медіа цей статус формалізовано.
“Це законодавча проблема, рано чи пізно ми отримаємо реакцію ЄС. Це віддаляє нас від європейських стандартів незалежності медіасфери” — запевняє Міський.
По-друге, в закон не вдалося включити регуляцію медіа під час виборів. І хоча у європейській директиві не було чіткого завдання якось регулювати виборчий період, це радше було намагання вирішити внутрішні українські проблеми.
“Ситуація вимагає врегулювання, бо оця джинса, яка несеться під час виборів, можливість підкуповувати медіа та впливати на громадську думку — ті проблеми, з якими Україна стикається кожної виборчої кампанії” — каже Міський.
Третя проблема — ухваленого закону про медіа мало для виконання рекомендації щодо вимог про початок переговорів про членство в ЄС.
В документі вказано, що треба імплементувати європейську директиву про аудіовізуальні послуги. Левова частка з цього вже врегульована законом про медіа. Але не все. Питання рекламного ринку були виключені звідти.
“У нас закон про медіа і про рекламу — два різні закони. А в Європі одна директива регулює обидва. Рекламне законодавство треба оновити, це не буде важкий процес, але його треба пройти. Це кілька місяців. І тоді ми повністю імплементуємо європейську директиву” — підсумовує Міський.
В ЄС і без олігархів
Боротьба з олігархами — не те завдання, яке може вирішитись за один день. Саме тому імплементація антиолігархічного закону має відбуватися протягом 10 років та унеможливити повернення олігархів до влади і відновлення їхнього режиму.
Це – наріжний камінь майбутнього вступу України в ЄС. Але у довгостроковій перспективі деолігархізація дасть Україні більше, ніж просто галочку про виконання “домашнього завдання”, за умови якісного виконання процесу.
Вона дасть незалежні медіа, ширше поле для конкуренції, зниження рівня корупції, більше економічне зростання. Тому кожен українець зацікавлений в успішній деолігархізації. Але чи справді антиолігархічний і медійний закони можуть це забезпечити і відповідають вимогам Єврокомісії? Питання, на яке ми вже скоро дізнаємось відповідь. На початку 2023 року представниця Європейської комісії Ана Пісонеро повідомила, що ЄК завершує підготовку аналітичного звіту про відповідність українського законодавства законодавству ЄС. У звіті буде підсумовано, наскільки Україна виконала умови ЄК. В тому числі, в питанні боротьби з олігархами.
Детальніше про хід виконання Україною рекомендацій Єврокомісії читайте у дослідженні Коаліції РПР.
Публікація підготовлена ЛІГА у партнерстві з Коаліцією Реанімаційний Пакет Реформ за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) у межах проєкту “Відповідальна та підзвітна політика в Україні” (U-RAP), що реалізується Національним Демократичним Інститутом. Думки, висловлені у публікації, належать авторам і не обов’язково відображають погляди USAID.
Коментарі
Loading…