in , , ,

Шість світових лідерів – шість стратегій від архітектора розрядки

 

 

Шість світових лідерів – шість стратегій від архітектора розрядки

Олена Стойко

Яскравим свідченням радикальних змін у соціумі та на міжнародній арені є публікація ностальгічних мемуарів про зникаючу епоху. Черговим підтвердженням цього стала поява нової книги колишнього держсекретаря США, який фактичну поразку американців у В’єтнамі оформив як «перемир’я», за що отримав Нобелівську премію у 1973 році (його в’єтнамський візаві – Ле Дих Тхо – від неї відмовився). Йдеться про нову книгу Г. Кіссінджера  «Лідерство: Шість досліджень світової стратегії».

Він відібрав шість лідерів ХХ ст. для ілюстрування відповідних стратегій: німецького канцлера К. Аденауера – стратегії покірності, французького президента Ш. де Голя – волі, американського президента Р. Ніксона – рівноваги, єгипетського президента А. Садата –трансцендентності, сінгапурського лідера Лі Куан Ю – досконалості, британського прем’єр-міністра М. Тетечер – переконання.

На думку автора, ці лідери діяли у період трансформації політичних і соціальних структур – при переході від спадково-аристократичної моделі керівництва до меритократії середнього класу. В аристократичну епоху у сфері міжнародних відносин лідери різних країн мали однакове, королівське, походження, спільний світогляд і консенсус щодо того, що вважати легітимним міжнародним порядком. Хоча це і не запобігало виникненню конфліктів, але допомагало згладжувати їх гостроту та полегшувало врегулювання. Типовим прикладом є Вестфальська система міжнародного права з її концепцією суверенітету, рівноваги, правової рівності держав та балансу сил.

Секуляризація та емансипація сприяли значному ослабленню аристократичного укладу, що зазнав нищівного удару у часи Першої світової війни, коли технології здобули перемогу над аристократичними політичними цінностями. Після 1945 року на міжнародній арені з’явилися держави-нації, в яких значна частка політичної та культурної влади зосередилася в руках середнього класу, який відбирав відповідальних і творчих лідерів. Остаточну інституціоналізацію лідерів середнього класу забезпечили меритократія та демократизація.

Шість лідерів є носіями типових цінностей середнього класу, що включають особисту дисципліну, самовдосконалення, благодійність, патріотизм і віру в себе. Спільними для них є і віра у свій народ, разом із вдячністю за минуле та впевненість у майбутньому. Їх основна відмінність від попередників-аристократів полягала у глибоко вкоріненому почутті національної ідентичності, виявом якого було прагнення виконувати свій обов’язок – служити своїм громадянам, управляючи державою в їх інтересах.

Очевидно, що лідерство набуває особливої ролі у період транзиту від одного порядку до іншого. Саме у цей момент ми й живемо: момент переходу не лише від неоліберального порядку до чогось похмурішого, але також до нової ери розумних машин. Однак лідери, які б допомогли успішно пройти через ці випробування, поки що не відгукуються.

Г. Кіссінджер пропонує два пояснення такого тривожного мовчання. По-перше, маємо справу з еволюцією, точніше деградацією меритократії. Обрані ним шість лідерів народилися за межами аристократичної еліти, яка домінувала у політиці, і особливо у зовнішній політиці: К.Аденауер та А. Садат були синами клерків, М. Тетчер та Р. Ніксон – діти продавців, батьки Лі були вихідцями з низів. Вони вчилися в елітних школах та університетах, що дали вказали їм шлях до людської досконалості, а спілкуючись з представниками старої еліти вони вбирали в себе її благородство  та несприйняття популізму. Так Лі Куан Ю постійно згадував про цзюньцзи (конфуціанських джентльменів), а Ш. де Голь прагнув стати «людиною з характером». Вони вірили в історію, традицію та у більшості випадків – у Бога. Сьогодні потенційні лідери позбавлені можливості отримати якісну освіту та перейняти досвід представників «старої» школи.

Другий чинник, виділений Г. Кіссінджером, – занепад глибокої грамотності під натиском візуальних образів та мемів. Першим завданням лідера є аналіз – оцінка стану суспільства у світлі його історії та моральних засад. Лише навчившись відрізняти важливі факти від тимчасових явищ і симулякрів можна стати провідником змін. Другим завданням лідера  є просвітництво – переконати суспільство у реалістичності свого бачення майбутнього і необхідності взяти на себе витрати, пов’язані з історичними змінами. Усі шість лідерів були вдумливими читачами і письменниками. А. Садат провів майже шість років в камері наодинці з книгами. В 1933 К. Аденауер, рятуючись від нацистів, втік до монастиря, де вивчав папські енцикліки Лева XIII та Пія XI, в яких розглядалася можливість використання католицизму для покращення соціально-економічних умов вірян. М. Тетчер до ранку вичитувала свої офіційні виступи, звертаючи увагу на граматичні помилки та стилістику. Ш. де Голь залишив у спадок кілька знакових творів. Глибока грамотність дала їм те, що М. Вебер назвав «співрозмірністю» – відкритість для впливу реальності, одночасно зберігаючи внутрішній спокій та урівноваженість. Вона також давала їм відчуття перспективи, коли повсякденні події вписувалися у ширшу схему історичного розвитку чи божого промислу. Нинішня візуальна культура робить прямо протилежне: вона нищить будь-яке відчуття співрозмірності шляхом занурення у безперервний потік образів та «надзвичайних новин», що руйнують будь-яке відчуття перспективи. Політики дедалі більше часу приділяють створенню свого іміджу в Твіттері та Інстаграм, ніж аналізу проблем та виробленню стратегій.

У порівнянні з епохою друкованих видань лідерам все складніше набути якостей славних попередників через: безпосередність (надзвичайна доступність інформації, що не робить індивідів розумнішими, оскільки позбавлена контексту), інтенсивність (потік інформації, що супроводжує індивіда на кожному кроці, постійно зростає), полярність та конформізм (індивід змушений ідентифікувати себе з певною групою «за» чи «проти», яка, своєю чергою, керує його мисленням).

Однак є дві підстави сумніватися у прогностичних здібностях автора. Насамперед лідер завжди відповідає запитам конкретної епохи. Було б дивно сподіватися, що Олександр Македонський став би на чолі визвольних рухів у колоніях, як, наприклад, Дж. Вашингтон. Цілком ймовірно, що лідер нової епохи матиме стільки ж спільного з попередниками, скільки М. Робесп’єр та М. Тетчер.

По-друге, 99-річний автор і далі мислить категоріями «холодної війни». Хоча книга вийшла на початку липня 2022 року, після Бучі та Маріуполя, Г. Кіссінджер не визнає злочинної суті путінського режиму і виправдовує агресію «географічними та історичними імперативами» Москви. «Російська зовнішня політика перетворює містичний патріотизм в імперське право, а постійне відчуття незахищеності, по суті, є наслідком давньої вразливості країни перед вторгненням через Східноєвропейську рівнину. Століттями її авторитарні лідери намагалися огородити величезну російську територію поясом безпеки навколо її кордонів; сьогодні аналогічний пріоритет знову проявляється в атаці на Україну».

Продукт епохи «холодної війни» виявився неспроможним оцінити тектонічні наслідки російської агресії проти України для системи міжнародних відносин і переконаний, що попри очевидну військову імпотенцію, різкий осуд її діяльності з боку країн Заходу та накладені санкції, Москва завдяки ядерному потенціалу та хакерам залишиться важливим елементом трикутника США-Китай-Росія. Однак з досить високою ймовірністю у найближче десятиліття Росія зникне з геополітичної шахівниці.

 

 

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

События в ЕЛЕНОВКЕ. АНАЛИЗ

Новини від Forbes