Тарифна пастка для Верховного Суду

Судді виявилися підозріло уважними до структур Коломойського

Минулий місяць розвеселив газову галузь України смішною ситуацією: коли побутовим споживачам надійшли окремі платіжки на оплату послуг транспортування газу розподільними трубопроводами, всі дружно вирішили, що влада запровадила додаткову абонплату за доставку газу. Насправді це не так, і дуже скоро люди самі це зрозуміють, але ця тимчасова нерозбериха яскраво характеризує стан вітчизняного інформаційного простору: купа телеканалів, армія телеекспертів, та коли треба, ніхто не здатен зрозуміло пояснити публіці, що й до чого, внаслідок чого вона вірить усіляким дурницям.

Не такі страшні дві платіжки, як їх малюють

Абонплату, звісно, ніхто не запроваджував. Була така спроба навесні 2017 року, але вона з тріском провалилася і в подальшому навряд чи кому захочеться вдруге наступити на ті ж самі граблі. Проте зміни все ж таки мали місце.

Раніше для того щоб газ потрапив до квартири споживача, газопостачальні підприємства (газзбути) укладали три договори: один з НАК «Нафтогаз України» про закупівлю газу, другий з АТ «Укртрансгаз» про закупівлю послуг його транспортування магістральними трубопроводами, третій з газорозподільним підприємством (облгазом) й теж на закупівлю послуг транспортування, але вже газорозподільними трубопроводами. Вартість кожного продукту з розрахунку на один кубічний метр товару складалася разом і виставлялася споживачеві в єдиній платіжці.

Тепер же з цієї обойми випав останній з трьох перелічених вище елементів і газзбути більше не будуть укладати з облгазами договори про транспортування й відповідно не включатимуть їх вартість у свою платіжку. Натомість ці договори укладатиме напряму з газорозподільними підприємствами кожний окремий споживач. Так-так, не дивуйтесь. Подібні договори належать до категорії так званих «договорів приєднання» – вони вважаються укладеними навіть у тих випадках, коли сторони їх не підписували, але одна сторона надавала, а інша споживала певні послуги, у зв’язку з чим і отримала рахунок на їх оплату. І побутовим споживачам не варто бідкатися з приводу того, що вони опинилися в ситуації «без мене мене женили»: державним регулятором в особі НКРЕКП ухвалено типовий договір розподілу газу, який має статус нормативно-правового акту і є обов’язковим для виконання всіма газорозподільними підприємствами, які мають ліцензію на цей вид діяльності. Так що в цьому плані крок ліворуч, крок праворуч – малоймовірні.

Що ж стосується тарифів на послуги транспортування розподільними трубопроводами, то вони також встановлюються тим же регулятором у централізованому порядку, хоча й для кожного підприємства діє своя ціна. І ось тут слід визнати ту неприємну для споживачів річ, що з 1 січня 2010 року вони виросли – це було зроблено сорока постановами НКРЕКП, ухваленими для кожного з сорока облгазів 24 грудня 2019 року. Але не набагато. Так, найменший тариф на кожну тисячу доставлених кубометрів газу (без ПДВ) встановлено для Києва (Акціонерне товариство «Київгаз») – до нового року було 212 грн, після – 280 грн. Найбільший – для Миколаївської області (АТ «Миколаївгаз») – було 731 грн, стало 1090 грн. Така регіональна різниця пояснюється тим, що у плані доставки газу обслуговувати один мільйон квартир, розташованих на маленькій площі в одну тисячу квадратних кілометрів значно дешевше, аніж той же мільйон, розкиданий на площі двадцять п’ять тисяч квадратних кілометрів.

Тарифна війна газовиків з регулятором

Разом із тим слід визнати, що цьому підвищенню передувала трирічна виснажлива боротьба облгазів з НКРЕКП, яка велася в тому числі й на судовому фронті.

Як відомо, газорозподільні підприємства вважаються природними монополістами в межах території, яку вони обслуговують, а тому ціни на їхні послуги встановлюються державним регулятором. Дані тарифи мають низку складових частин, серед яких вартість ремонту й обслуговування обладнання мереж, оплата праці, податки — всього не перелічиш, але одним із найважливіших пунктів у цьому переліку є так звані виробничо-технологічні втрати (ВТВ) природного газу. Справа в тому, що якими б герметичними не були труби, перемички й заслінки, газ — це така речовина, яка все одно десь та найде яку-небудь малюсіньку щілиночку аби просочитися в атмосферу. Повністю усунути цей недолік газового господарства, звичайно, не можна, але можна зменшити до мінімуму його негативні наслідки шляхом дбайливої експлуатації обладнання та своєчасною заміною зношених деталей.

За багато десятиліть галузь напрацювала методику встановлення рівня можливого, при чому цим займаються фахівці не НКРЕКП, а зовсім іншого відомства, яке має статус центрального органу виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної політики в нафтогазовому комплексі й нині називається Міністерством енергетики та захисту довкілля України. Саме його наказами визначаються норми ВТВ для кожного газорозподільного підприємства, виражені в кубометрах на рік, а вже потім фахівці Нацкомісії множать їх на гривні, додають інші складові й виводять загальну цифру для кожного облгазу.

Отже, начебто, все розписано до деталей законами, підзаконним актами й відомчими наказами, проте приводи для конфлікту все одно знаходяться. Один із них полягає в ціні на газ. НКРЕКП має множити отримані від міненерго кубометри на ту ціну газу, яка діяла на той момент. А оскільки ціни на газ не стоять на місці, то встановлені регулятором тарифи повинні регулярно оновлюватися. Ще одна причина, з якої вони повинні мінятися, причому однозначно в бік підвищення — постійно зростаючий рівень мінімальної заробітної плати, який встановлюється законом.

Але з тарифами на газ склалося так, що передостаннього разу вони були встановлені постановами НКРЕКП, ухваленими 15 грудня 2016 року та почали діяти з 1.01.2017 р. Й лишалися незмінними три роки — аж до 1 січня 2020 року. Подібний стан речей категорично не влаштовував облгази, які стверджували, що несуть збитки від такого  собі «замороження» тарифів. Спочатку вони пробували домовитися «полюбовно», шляхом заяв, листів і пропозицій, але наштовхнувшись на «глуху стіну нерозуміння», почали подавати до Окружного адміністративного суду Києва позовні заяви з вимогою визнати протиправною бездіяльність НКРЕКП і зобов’язати її для позивача встановити економічно обгрунтований тариф на розподіл газу. Деякі з них навіть набралися сміливості назвати конкретні цифри, які регулятору належало закласти до його складових. Серед них якраз і були акціонерні товариства «Дніпропетровськгаз» (справа № 826/6713/18) і «Харківгаз» (справа № 826/9826/180).

На сцені з’являється «Дніпроазот»

Отже, протягом 2017—2018 року обидва згаданих вище облгази неодноразово зверталися до НКРЕКП із заявами про зміну тарифу, які регулятор повинен був або задовольнити, прийнявши відповідну постанову, або надати обгрунтовану відмову в їх задоволенні, яку теж належало оформити у вигляді постанови, щоб заявник у подальшому міг би оскаржити її в суді. Проте Нацкомісія кожного разу знаходила причини не робити ні того, ні другого. Тоді обидва облгази вони звернулися до суду з аналогічними за змістом позовами. Так, «Дніпропетровськгаз» просив визнати протиправною бездіяльність НКРЕКП і зобов’язати встановити новий тариф, до складу якого включити 1 038 млн грн компенсації тих витрат, які він уже поніс через економічно необгрунтовані ціни на його послуги. Вимоги «Харківгазу» різнилися хіба що сумою компенсації, яка становила 589 мільйонів гривень.

Рішення за цими позовами були ухвалені ОАС Києва, відповідно, 16 листопада 2018 р. і 4 лютого 2019 р. Судді першої інстанції задовольнили позови частково: визнали бездіяльність протиправною й зобов’язали встановити для позивачів економічно обгрунтовані тарифи, але від нав’язування конкретних цифр утрималися, вважаючи встановлення тих чи інших сум дискреційними повноваженнями НКРЕКП.

Такими вердиктами залишилися невдоволені всі сторони спору, а тому подали апеляційні скарги на них до Шостого ААС. Нацкомісія просила ці рішення скасувати й ухвалити нові, якими повністю відмовити в задоволенні позовних вимог своїх опонентів. Облгази, в свою чергу, просили ухвалити нові рішення, в яких би їхні претензії, навпаки, були б повністю задоволені. Удача виявилася на боці останніх: постановами суду апеляційної інстанції від 18 квітня 2019 р. було повністю задоволено апеляційну скаргу «Дніпропетровськазу», а від 15 травня 2019 р. — «Харківгазу». Суд на їх вимогу ухвалив нові рішення, якими зобов’язав НКРЕКП включити до складу тарифу на розподіл газу для кожного з них заявлені ними в позовних заявах суми.

Такий поворот викликав з боку керівників облгазів і лідерів їхніх профспілкових організацій цілком закономірну радість: вони з цієї нагоди провели прес-конференцію в одному з інформаційних агентств Києва, де натхненно розповідали про те, як державними чиновниками по відношенню до газорозподільних підприємств застосовується тактика випаленої землі, реалізація якої тягне за собою збитки, масові звільнення працівників, відсутність коштів на обслуговування мереж, що в кінцевому підсумку наближає ситуацію до межі незворотного колапсу в забезпеченні газом споживачів.

Проте для одного з цих підприємств радість виявилася передчасною. НКРЕКП оскаржила обидві постанови у Верховному Суді, в якому для «Харківгазу» все склалося цілком благополучно, оскільки колегія суддів у складі Андрія Рибачука, Анни Бучик і Лариси Тацій своєю постановою від 21 листопада 2019 р. залишила без змін постанову Шостого ААС. Попервах здавалося, що такий же фінал очікує справу за позовом «Дніпропетровськгазу»: принаймні ухвалою ВС від 22 липня 2019 р. Нацкомісії було відмовлено в задоволенні її клопотання про зупинення виконання рішень судів попередніх інстанцій до завершення розгляду її касаційної скарги. Проте в цього облгазу несподівано з’явився ще один опонент в особі Акціонерного товариства «Дніпроазот».

Це розташоване в місті Кам`янському підприємство є одним з найбільших у галузі хімічної промисловості України. Для виробництва своєї продукції воно використовує величезну кількість природного газу й при цьому належить відомому олігарху Ігорю Коломойському, якого вважають особою дуже наближеною до нині чинного глави держави. Попри те, що «Дніпроазот» не брав участі в розгляді справи на попередніх її стадіях, він 5 листопада 2019 року подав касаційну скаргу на рішення по ній судів попередніх інстанцій, і Верховний Суд прийняв її до розгляду, мотивуючи це тим, що справа стосується інтересів її новоспеченого учасника, оскільки вирішення її на користь «Дніпропетровськгазу» збільшить тарифи на газ, а відтак і витрати «Дніпроазоту». Більше того – 3 грудня 2019 року суддя Наталія Коваленко задовольнила клопотання «Дніпроазота» про зупинення виконання рішень судів попередніх інстанцій до вирішення справи у Верховному Суді, хоча 22 липня того ж року ця ж сама суддя відмовила в задоволенні аналогічного клопотання НКРЕКП. Мабуть, аргументи менеджерів Коломойського виявилися для неї більш вагомими, аніж аргументи чиновників державного регулятора.

А фінал справи виявився й зовсім неочікуваним: 17 грудня 2019 р. колегія суддів у складі вже згаданої Наталії Коваленко, Яна Берназюка та Ігора Желєзного, своєю постановою скасувала всі попередні рішення й ухвалила нове, яким повністю відмовила «Дніпропетровськгазу» в задоволенні його позовних вимог. Прискіпливим юристам принесе неабияке задоволення порівняльна характеристика текстів двох рішень різних колегій Верховного Суду по харківській і дніпропетровській справам, оскільки одні й ті ж самі докази в першому випадку були розтлумачені на користь позивача, а в другому – проти нього. Такою, напевне, великою була сила переконання з боку менеджерів Коломойського, проявлена якраз напередодні анонсованої відповідним законом процедури скорочення суддів Верховного Суду з двохсот до ста осіб.

Юрій Котнюк