Василь ШАКУН: «Толерантне ставлення суспільства до злочинності – це, скоріше за все, прояв його небезпечної хвороби…»

 

Василь Іванович Шакун – відомий вітчизняний кримінолог, який вдало  поєднує риси вченого, педагога та громадського діяча. У своій діяльності він надає багато прикладів з аналізу такого небезпечного явища, як злочинність і кожен із параметрів є повторюваним, «обсмаженим» ЗМІ, політиками, журналістами чи просто громадянами. Але професійне, власне кримінологічне бачення злочинності, яке орієнтує правоохоронні та судові органи, органи влади значно вирізняється від «кухонного розуміння»  злочинності, так і самих злодіїв, кримінальної субкультури, кримінальних та предкримінальних небезпек. Наука кримінологія, на жаль, набула подвійного значення. По-перше, іноді очевидні факти, кримінальні події, роздмухувані в інформаційного просторі, дезорієнтують суспільство, відштовхують наших співгромадян від судових та правоохоронних органів, а останні, як завжди, не встигають адекватно реагувати на кримінальні прояви. По-друге, саме суспільство часто-густо налаштоване на ліберальне ставлення до злодіїв, кримінальних вчинків. Тому ми бачимо поширення домашнього насильства, цькування, вимагання, зловживання правом тощо. Кримінологія, на жаль, не стала публічною складовою діяльності наших державних органів, керманичі яких мали б враховувати основні складові механізму реагування на кримінальні прояви в будь якому колі відносин, державного менеджменту, нормотворчій діяльності, зокрема.

Виходячи з цих та багатьох інших проблемних питань, редакція ЮВУ й звернулася до Василя Івановича з низкою запитань.

 

Криза кримінології та шляхи її подолання

– Перше із цих запитань стосується як раз того, як російсько-українська війна впливає на розвиток кримінології в Україні? Чому в нашій державі нехтуються основи кримінології?

– Війна в Україні, спричинена російською збройною агресією, спровокувала також й безпрецедентні виклики і загрози, що вимагає формування нової моделі розвитку різних галузей знань, зокрема й кримінологічної науки. Нинішній період в історії країни, який мав бути реально посттоталітарним, висуває на перший план завдання, в тому числі й кримінології, приділити увагу захисту інтересів, прав і свобод людини і громадянина, протидії збереженню авторитарних і силових методів розв’язання суспільних проблем. Методологічною складовою вирішення такого завдання є подолання успадкованих карально-адміністративних заходів. Слід нагадати, що на початку 90-х років наполегливими зусиллями прогресивно налаштованих діячів, включаючи кримінологів, було досягнуто, можливо, більше деклароване, зокрема в нормативно-правових документах вищих органів влади, розуміння необхідності переорієнтації на попередження злочинності, передбачену рішенням конгресів ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя.

За роки незалежності Україна не брала участі, а відтак і не реалізовувала рішення конгресів. Тим часом світ опинився перед новими викликами. XIII Конгрес ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя, який проходив із 12 по 19 квітня 2015 р. у столиці Катару місті Доха, прийняв декларацію про включення питань попередження злочинності та кримінального правосуддя до більш широкого порядку денного Організації Об’єднаних Націй з метою вирішення соціальних та економічних проблем і сприяння забезпеченню верховенства права на національному і міжнародному рівнях, а також участі громадськості. У цій декларації глави держав та урядів, міністри й представники держав-членів ООН заявили про взяття на себе зобов’язання застосовувати всеосяжні й комплексні підходи до протидії злочинності, насиллю, корупції і тероризму у всіх його формах та проявах, ухвалювати всеохоплюючі та інклюзивні національні стратегії і програми у сфері попередження злочинності та кримінального правосуддя, які повною мірою враховують корінні причини злочинності, а також умови, що сприяють її виникненню.

На превеликий жаль Україна не брала участі в роботі цього конгресу і жодним чином не відреагувала на його рішення. Не став винятком і XIV Конгрес ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя, який відбувся в березні 2021 року в Кіото і був присвячений цифровізації всіх сфер суспільного життя. Кіотська декларація вперше зобов’язує активізувати міждисциплінарну діяльність із попередження злочинності та боротьбу з нею на основі співпраці та взаємодії між правоохоронними органами та іншими інститутами системи кримінальної юстиції й урядовими структурами, а також підтримувати їхню роботу шляхом участі в багатосторонньому партнерстві з приватним сектором, громадянським суспільством, науково-педагогічним співтовариством, а також, за необхідності, з іншими відповідними зацікавленими сторонами в розвитку таких партнерських відносин.

При цьому, незважаючи на триваючу з 2014 року агресію росії проти України, яка призвела до захоплення частини її територій, конгрес залишив цю подію поза увагою. Певною мірою таке стало можливим частково через байдужість України, делегація якої не брала участі в роботі й цього конгресу і не проявила належної ініціативи щодо включення в програму дискусії оцінку дій рф як країни-агресора.

У чергове привертаємо увагу української влади до того, що рекомендації ООН виконують особливу роль у координаційній діяльності, формуванні міжнародно-правової бази боротьби зі злочинністю, виробленні міжнародних стандартів у цій сфері й спрямовані на удосконалення національного законодавства та розширення співпраці правоохоронних органів різних країн у попередженні злочинності. Тим часом влада демонструє декоративність одержання кількісних показників, які не завжди відповідають реаліям, якості та результативності. Орієнтація на каральний підхід, значне завантаження розкриттям кримінальних правопорушень і переслідування злочинців фактично згорнули попереджувальну роботу органів правопорядку, а діяльність громадських інституцій залишилася без уваги і спрямування з боку владних структур й, без їх матеріальної підтримки, стала розрізненою та безпомічною.

Наведене вчергове засвідчує необхідність наполегливого утвердження в суспільстві прогресивного світогляду, політичної та правової свідомості, насамперед в ідеологів, організаторів та тих, кому за посадою належить бути провідниками реформ, відданості цим ідеям, а не лише їх проголошенню. Найбільшу загрозу становить поширення фактів, а можна вже сказати і тенденцій, вибіркового застосування або безпідставного незастосування кримінально-правових та процесуальних засобів, дійсними мотивами якого є так звана «політична воля».

У таких умовах, мають вивчатися і враховуватися надбання та досвід світової кримінології, різних вітчизняних та зарубіжних шкіл і теорій. Кримінологія та юридична наука загалом повинні помітніше сприяти тому, аби серед головних критеріїв цивілізованості та демократичності трансформаційних процесів в Україні чільне місце посіли правові цінності та задоволеність людини станом правопорядку і правоохорони, законністю засобів і методів їх забезпечення, захищеністю громадян від протиправних посягань, перевищення владних повноважень і свавілля з боку державних структур.

Тут потрібно наголосити саме на пріоритетності правових цінностей та їх повної реалізації, що є постійно діючою домінантою правової держави, а не політичних орієнтацій та інтересів, які мають властивість до змінюваності і навіть переорієнтації залежно від внутрішньої або зовнішньої кон’юнктури. Наголошення на потребі більшої чіткості у визначенні співвідношення між правовими та політичними цінностями, особливо щодо їх методологічного значення, зумовлено появою останнім часом наукових праць, де пошук визначальних постулатів правових досліджень ведеться між політикою і правом, політикою і методологією.

Прикро, що за часів незалежності в Україні вивчення кримінології навіть у провідний навчальних закладах зведено фактично до мінімуму. Припинили існували кафедри кримінології в університетах та інших навчальних закладах, традиційно-орієнтованих на підготовку фахівців для органів кримінальної юстиції.

– У європейських країнах вже давно існує розуміння кримінологічної культури як важливої складової соціальної позиції громадянина. В нас же про це забули з часів отримання незалежності. Чому це відбувається, на Вашу думку?

– В умовах сьогодення стало очевидними й органічні вади держави – її здатність попри демократичну Конституцію перероджуватися на диктатуру, втрачати свободи слова, породжувати нові спалахи корупції, особливо небезпечної для воюючої країни. Недаремно деякі західні далекоглядні аналітики кажуть про зростаючу подібність української правлячої системи до російської. Це тривожний симптом задавненої генетичної спадкової хвороби для країни, яка проголосила курс на вступ до ЄС і НАТО. Й саме тому, певне, українські й західні експерти, які добре розуміються на особливостях існуючої сьогодні національної політичної, економічної та соціальної системи, переконані в тому, що така країна не має шансу стати членом Європейського Союзу і НАТО, незважаючи на всі гучні декларації українського керівництва та обіцянки західних союзників.

Героїзм воїнів ЗСУ на лінії фронту не може бути конвертований у членство в наймогутніших безпекових та економічних організаціях Заходу за існуючого стану справ усередині держави. Це – гірка істина, але її треба усвідомити кожному громадянину країни.

На сьогодні перш за все повинна бути створена нова Конституція України. Ухвалена в 1996 році під впливом посткомуністичного популізму й нездійсненних побажань та нереалістичних обіцянок, з непрописаністю низки важливих позицій щодо структури та дій влади, існуюча Конституція, вважаю, має бути кардинально оновлена.

Не треба також забувати, що система прямих загальнонаціональних виборів Президента України, як засвідчила практика, щоразу спричиняє розкол у суспільстві, застосування брудних технологій і призводить до криз у випадку фальсифікації виборів. У «всенародно» обраного Президента нерідко виникає спокуса узурпації влади. І взагалі одна, навіть геніальна, людина за існуючих антагоністичних поділів суспільств (США, Франція, Німеччина, Польща й інші) не може, на мій погляд, адекватно втілювати весь спектр загальнонаціональних інтересів.

За минулий період, в Україні, можна сказати, було створено пародію на багатопартійну систему: в 2022 році в державі офіційно існувало 370 політичних партій. Їх поділ відбувався не за їхньою політично-суспільною орієнтацією (ліві – соціал-демократичні, «зелені», праві – консервативні), а за особистими, «вождистськими» поняттями чи геополітичними (прозахідні, проросійські) спрямуваннями. Більше того, велика частина із зареєстрованих партій є витвором абсурдних фантазій та народного гумору й абсолютно недієспроможна. Вважаю, слід провести перереєстрацію політичних партій і створити умови для появи не більше п’яти політичних сил, які визначатимуть подальший демократичний розвиток країни.

Ідучи далі, варто зазначити, що однією з основних причин несприйняття багатьма громадянами нинішньої держави була несправедливість в економічній, соціальній, судовій та інших сферах. Почати відновлення соціальної справедливості слід із найпростіших речей – запровадження оплати праці європейського рівня для українців, себто з того, що так приваблює наших трудівників у Польщі чи Німеччині. Без цієї підставової умови не може бути сподівань на повернення мільйонів українських біженців із зарубіжжя.

Очевидною для влади має стати пріоритетність розвитку малого і середнього бізнесу, сімейних ферм та виробничих кооперативів, асоціацій ремісників та інших добровільних об’єднань громадян. Прикладом має служити соціальна політика Норвегії, Швеції, Данії, Фінляндії та Австрії. Наступне – справедливість. Вона немислима без об’єктивної некорумпованої системи судочинства. Переконаний, що державотворча енергія Українського народу, його воля до створення демократичної європейської процвітаючої країни переможе і призведе до необхідних структурних змін та принципового оновлення державної архітектури. І навпаки – залишення України в нереформованому стані означатиме неминучу національну поразку і зникнення української злиденної й несправедливої, корумпованої та недемократичної держави зі світової арени ХХІ століття.

При цьому, приступаючи до реалізації плану відновлення України, влада повинна враховувати помилки попередніх невдалих реформ й опиратися на науково-обґрунтовані рекомендації, національні традиції та успішний апробований зарубіжний досвід. Розробляти стратегії попередження злочинності, які враховують національний контекст, у тому числі шляхом формування серед населення культури законності, пізнання культурного розмаїття, заснованого на повазі до верховенства права. Слід розвивати співпрацю між населенням та поліцією, сприяти успішному подоланню конфліктів, забезпечити доступ до правосуддя, особливо сільського населення, орієнтації органів кримінальної юстиції поліції на інтереси громад відповідно до національного законодавства, а також запобігати кримінальним правопорушенням.

 

– Ви згадали План відновлення України (2022 р.). Як відомо, його автори обійшли увагою весь аспект проблем злочинності та її попередження, зосередившися лише на запобіганні корупції. Що Ви можете сказати з даного приводу?

– Це правда, що визначаючи основні напрями Плану відновлення України, його автори обійшли увагою практично весь аспект проблем злочинності та її попередження, зосередившися лише на запобіганні корупції. Тим часом кримінологічна наука використовує для досліджень специфічний міждисциплінарний зріз даних, які дають можливість зрозуміти, описати, пояснити, спрогнозувати і попередити протиправну поведінку, яка нерідко переростає в кримінальне правопорушення. Злочинність впливає практично на всі сторони життя суспільства та його сталий розвиток. Як самостійна юридична наука, кримінологія узагальнює досягнення багатьох інших наук. На наш погляд, згаданий План відновлення України має бути доповнений заходами щодо попередження злочинності та протидії її окремим видам, враховуючи поствоєнний синдром у суспільстві на основі досягнень української та зарубіжної кримінологічної науки.

Сама вона повинна прогнозувати можливі кримінальні правопорушення, надавати рекомендації законодавцю щодо своєчасного встановлення кримінальної відповідальності за діяння, які в найближчому або віддаленому майбутньому слід визнати кримінальними правопорушеннями. Суспільство зможе якщо не запобігти негативним змінам, то хоча б пом’якшити їх.

У зв’язку з останнім виникає запитання: чи можна передбачити кримінальне правопорушення? Відповідь на це запитання шукали представники різних наук. Заслуговує на увагу думка німецького професора, соціолога, економіста і дослідника геноциду Гуннара Хайнзона, обґрунтована ще в 2003 р. у книзі «Сини і світове панування: роль терору у підйомі і падінні націй». Автор попереджає: одна з головних загроз для Заходу вже в першій чверті XIX століття – так званий «демографічний пріоритет молоді» на Близькому Сході і в Африці на південь від Сахари (понад 20 % населення – молодь від 15 до 24 років). Це на противагу пріоритету осіб працездатного віку в Східній Азії і Латинській Америці, пріоритету осіб похилого віку в Японії і Європі. Протягом всього лише п’яти поколінь (1900–2000 рр.) населення в мусульманському світі виросло зі 150 мільйонів до 1200 мільйонів чоловік, тобто більше ніж на 800 %. Гуннар Хайнзон дає пояснення явищу, яке породжує (на перший погляд) непередбачувану й незрозумілу хвилю тероризму та насильства, що руйнує нині світ, назвавши це явище «злоякісним демографічним пріоритетом молоді». Насильство – передбачуваний і неминучий результат у тих випадках, коли молоді люди ситі і живуть у суспільстві, де їх занадто багато і де вони заявляють претензії до суспільства, оскільки розуміють, що у ньому вони не в змозі реалізувати свої потреби .

Саме з цієї причини з арабо-африканського світу і хлинув в останні роки потік мігрантів у Європу. Повністю «молодіжний міхур» (за висловом Г. Хайнзона) надметься в Африці і на Близькому Сході до 2025 року. Глобальна загроза, яку він буде створювати протягом декількох наступних десятиліть, може зробити XXI століття ще кривавішим, аніж XX століття. Професор пише: «Надлишок молодих людей майже завжди веде до кровопролиття і до створення або руйнування імперій. Тенденція насильства наростає в тих суспільствах, де молодь 15–29 років становить понад 30 % від загальної кількості населення. При цьому не суттєво в ім’я чого чиниться насильство: релігія, націоналізм, марксизм, фашизм … Головне – надлишок молоді. Та сама порохова бочка, до якої досить піднести сірник». Це при тому, що молодь охоче сприймає ідеологію, яка прощає і звільняє її від будь-якої відповідальності. Хайнзон вважає, що перспективи «Старого світу» сумні. За його прогнозом, до середини століття Європу поховає хвиля біженців зі Сходу. Вже до 2040 року, передбачають демографи, половина населення Землі у віці до 25 років складатиметься з африканців. Старий Світ без єдиного пострілу здається цій гігантської армії … . Щоб призупинити бурхливий потік біженців Г. Хайнзон пропонує терміново зняти з державного бюджету тяжкий тягар загального благоденства мігрантів завдяки допомозі, яка їм надається.

Із теорією Г. Хайнзона можна беззастережно погодитися, якщо йдеться про молодих людей арабського і африканського світу, які залишаються в своїх країнах, де їх дійсно багато. Але якщо вони мігрують до Європи, то потрапляють у країни, де переважну більшість населення складають люди похилого віку. Чому ж вони проявляють агресію не лише на своїй батьківщині, але і в Європі, де, як здавалося б, вони можуть реалізувати свої інтереси? Справа мабуть у тому, що їх світогляд сформувався за умов, описаних Г. Хайнзоном. Отже, світогляд, який формується в дитячому і підлітковому віці, визначає поведінку людини в майбутньому, зміна ж умов її існування, соціальне оточення не може суттєво вплинути на цей світогляд .

У нас більшість людей похилого віку, їх світогляд сформувався в умовах тоталітарного режиму. Але з молоддю ще гірше: її свідомість формувалася за умов корупції, зневаги до людини, неможливості законним шляхом реалізувати свої законні інтереси. Тому свідомість, у тому числі й правосвідомість, деформована. Це означає, що як перші, так і другі, не можуть розумно розпорядитися необмеженою свободою, яку їм обіцяють перед кожними виборами. Агресія й насильство тут неминучі. Вказану обставину має враховувати законодавець, коли визначає в кримінальному законодавстві діяння, які є кримінальним правопорушенням. Це сприятиме як стримуванню злочинності в певних межах, так і створенню умов для реалізації свободи кожним, у тому числі й потенційним агресором.

Злочинність, будучи продуктом життєдіяльності суспільства як цілісного утворення, є соціально опосередкованим явищем, що вміщує в собі суспільно небезпечні для нього наслідки. Водночас її соціальний генезис дозволяє зробити й інший висновок методологічного характеру, згідно з яким злочинність як соціальний феномен є однією з характеристик стану суспільства на конкретному історичному етапі його розвитку. Однак просте декларування принципу соціальної зумовленості злочинності не дозволяє чітко пояснити наявні відмінності в злочинності, які проявляються різнопланово і багатоаспектно. Конфлікт між людською особистістю та нелюдським суспільним устроєм має безліч причин. Не кожна людина здатна розумно розпоряджатися своєю свободою, тому, прагнучи свободи і рівності для всіх, слід пам’ятати, про наслідки насамперед для законослухняної особи, яка в умовах свободи нерідко стає жертвою.

Таким чином, злочинність необхідно прогнозувати та передбачати. Масштабність проблем попередження злочинності, динамізм обстановки, різноманіття процесів і явищ, пов’язаних із її відтворенням та проявами в соціальному житті, зумовлюють актуальність комплексного прогнозування розвитку ситуації. Без цього неможливо досягти точності і своєчасності у визначенні цілей та завдань у сфері протидії злочинам, їх співвідношення і пріоритетів; неможливо встановити необхідні обсяги та інтенсивність заходів попередження, кримінально-правового, пенітенціарного, а також кримінально-політичного впливу на злочинність. Актуальність прогнозування у сфері попередження злочинності зумовлена ще й тим, що, по-перше, з’явилася яскраво виражена соціальна потреба вдосконалення кримінально-правових, пенітенціарних і кримінально-процесуальних основ протидії злочинності; по-друге, стало очевидним, що її сучасні масштаби детермінують створення державної системи комплексного спостереження, аналізу і прогнозу в сфері протидії злочинності.

На нашу думку, Україні слід переглянути своє ставлення до участі в роботі профільних комісій ООН та більш тісно й плідно співпрацювати з Комісією з попередження злочинності та кримінального правосуддя як головного директивного органу Організації Об’єднаних Націй у галузі попередження злочинності та кримінального правосуддя.

Війна та її вплив на розвиток воєнно-правової науки в Україні

– А загалом як російське вторгнення впливає на розвиток воєнно-правової науки в Україні на Ваш погляд?

– Гадаю, тут слід констатувати, що наукове й навчальне забезпечення сил оборони та безпеки не завжди здійснюються відповідно до суспільних потреб щодо забезпечення захисту конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України на основі вимог Конституції, та відповідних законів. Фахівці визначають низку системних проблем подальшого розвитку військово-правової науки і освіти в умовах російської агресії та євроатлантичної інтеграції України. Це, зокрема, відсутність пріоритетності  до військово-правової науки з боку держави, неефективність військової освіти, яка полягає у:

– використанні застарілих підходів та принципів під час формування структури й змісту військової освіти; відсутності ефективної багаторівневої системи професійної військової освіти, що забезпечує набуття фахових компетентностей для виконання службових (бойових) функцій відповідно до стандартів НАТО;

– відсутності взаємосумісності структури військової освіти в складових силах оборони із структурами та організацією військової освіти держав – членів НАТО;

– відсутності міжвідомчої координації під час підготовки військових фахівців у складових сил оборони;

– неповна відповідність змісту військової освіти сучасному досвіду бойової та оперативної підготовки військ (сил);

– недостатній рівень інтеграції стандартів НАТО в професійну військову освіту.

У свою чергу вказані явища призвели до падіння інтересу науковців щодо висвітлення системних проблем військового та воєнного права, наявності дефіциту кадрів для окремих військово-облікованих спеціальностей, неефективності  підготовки  молодшого офіцерського складу в цивільних закладах вищої освіти та, як наслідок, до недостатнього рівня правової освіти та науки у сфері безпеки і оборони.

Такий стан негативно позначається на вирішенні правових питань застосування сил безпеки та оборони, залучення цивільних осіб до захисту України, моніторингу й правової оцінки воєнних злочинів, що є вкрай актуальним в умовах російсько-української війни. Не сприяє ефективному забезпеченню військово-правової науки та освіти й відсутність належної координації відповідних наукових розробок у межах Національної академії наук України та Національної академії правових наук України, закладів вищої освіти в організації та здійсненні спільних фундаментальних і прикладних досліджень та розробок.

Слід зауважити, що одним із важливих напрямів адаптації та гармонізації національного законодавства до законодавства країн Європейського Союзу й НАТО залишається робота над удосконаленням законодавства у сфері оборони України. Як відомо, згідно Указу Президента України «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави» від 8 листопада 2019 р. № 837,  кодифікацію визначено основним інструментом та способом систематизації законодавства в сфері оборони. Вважаю, що в умовах російської агресії назріла необхідність скорочення термінів реалізації окремих положень Концепції трансформації системи військової освіти з метою професіоналізації сил оборони та безпеки і забезпечення сил оборони необхідними військовими фахівцями.

Зважаючи на потребу пріоритетності наукових пошуків у найбільш актуальних питаннях військово-правової науки, формування нової парадигми військової освіти, керуючись закріпленими Конституцією України орієнтирами щодо адаптації національного законодавства до стандартів країн – членів НАТО та норм міжнародного гуманітарного права, оргкомітетом круглого столу на цю тематику підготовлені певні рекомендації, які виносяться на обговорення учасників цього наукового заходу.

Таким чином пропонуємо:

1. Науково-дослідному інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАПрН України спільно з Національним університетом оборони України та відповідними науковими і навчальними підрозділами інших суб’єктів сектору безпеки та оборони згідно з положеннями Стратегії воєнної безпеки України (затверджена Указом Президента України від 25 березня 2021 р. № 121/2021) організувати проведення фундаментальних і прикладних досліджень у сфері військового та воєнного права.
2. Покласти координацію правових досліджень у сфері військово-правової науки відповідно до законодавства України на Національну академію наук України, уточнивши редакцію назви однієї із секцій: «Секція суспільних, гуманітарних та воєнних наук» та створити нове відділення – «Відділення воєнних наук».
3. Керівникам закладів вищої освіти, наукових установ і підрозділів сектору безпеки та оборони за підтримки Національної академії наук України:

3.1. Звернутися до Кабінету Міністрів України з пропозиціями щодо вдосконалення Концепції трансформації системи військової освіти.

3.2. Звернутися до Міністерства освіти і науки України  з пропозицією передбачити в галузі знань «Безпека та оборона» проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» нову спеціальність «Військове та воєнне право» (альтернатива «Воєнні науки»).

3.3. Звернутися до Міністерства освіти і науки України з питань проведення необхідних організаційно-правових заходів щодо підготовки здобувачів вищої освіти на навчально-науковому й науковому рівнях та створення спеціалізованих вчених рад за науковою спеціальністю «Військове та воєнне право» і забезпечення їх функціонування.

3.4. Здійснити комплекс організаційно-методичних заходів щодо підготовки здобувачів за спеціальністю «Військове та воєнне право».

 

Сьогодні ми продовжуємо нашу розмову з одним із найвідоміших вітчизняних кримінологів, академіком Національної академії правових наук України, головою Бюро кримінологічних досліджень НАПрНУ, доктором юридичних наук, професором Василем Івановичем Шакуном.

Війна і Корупція

– Сьогодні Україна втиснена увкорупційні зв’язки, а отже, і в корупційну злочинність. Що б Ви могли сказати з цього приводу?    

– Війна в Україні, спричинена російською збройною агресією, спровокувала безпрецедентні виклики і загрози, що вимагає формування нової моделі розвитку різних галузей знань, зокрема й кримінологічної науки. Нинішній період в історії України, який мав бути реально посттоталітарним, висуває на перший план завдання, в тому числі й кримінології, приділити увагу захисту інтересів, прав і свобод людини та громадянина, протидії збереженню авторитарних і силових методів вирішення суспільних проблем. Методологічною складовою вирішення такого завдання є подолання успадкованих карально-адміністративних заходів. Слід нагадати, що на початку 90-х років наполегливими зусиллями прогресивно налаштованих діячів, включаючи кримінологів, було досягнуто, можливо, більше деклароване, зокрема в нормативно-правових документах вищих органів влади, розуміння необхідності переорієнтації на попередження злочинності, передбачену рішенням конгресів ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя. За роки незалежності Україна не брала участі, а відтак і не реалізовувала рішення конгресів.

Якщо пригадати перші дні війни, то до Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки стояли черги тисяч українських громадян, готових стати на захист країни. Через певний час, черги залишилися – тільки в бік ухилянства. Спрацьовує ефект «ліжка» та «дивану», набитих кішень. Також справа не в тому, щоб підвищувати податки, а в тому, що завершення війни не за горами, а тому повернення військових призведе до соціального бунту, в частині того, що ніхто не поніс покарання за корупційні дії (Резніков – яйця по 40, поставка тисяч бракованих мінометних мін тощо), жодне кримінальне провадження не знайшло законного судового рішення.

Корупційні схеми під час війни зафіксовано майже у всіх регіонах. Лікарі МСЕК, які купаються в грошах, мажори з ТЦК, що мають автопарки елітних авто, та прокурори-інваліди із захмарними пенсіями. Корупція під час війни вражає. І все це майже в кожному регіоні України.

Звернемо увагу на глобальні проблеми корупційної злочинності в Україні. Зокрема, нині приватизовано майже все майно, що було комунальною чи державною власністю. Унаслідок дії недосконалого законодавства з питань оцінки вартості й непрозорого механізму приватизації об’єктів власності цей процес завершився зосередженням національного багатства в руках нечисленної групи людей.

Розпочинаючи приватизацію об’єктів майже всіх сфер власності, влада з невідомих причин не провела оцінку національного багатства. Варто відзначити, що після розпаду СРСР поділ національного багатства відбувався за «територіальною ознакою». Унаслідок цього до Росії перейшло 60 % загального обсягу національного багатства Союзу, до України – 16 %, у республіках Прибалтики залишилося 3,2 %, середньоазіатським республікам дісталося близько 11 %, закавказьким республікам – 3,9 % «загальносоюзного» національного багатства. Актуалізувалася проблема оцінювання національного багатства та використання його з метою здійснення економічного аналізу й прогнозування. Проте її розв’язанню перешкоджає глибока економічна криза, яка донині супроводжується гіперінфляцією, переходом української статистики на систему національного рахівництва.

Нині, масштаби втрат національного багатства України від війни набули катастрофічних розмірів. За попередніми урядовими оцінками сума необхідного для відновлення економіки фінансування оцінювалася в 486,2 млрд дол., що в 2,7 раза перевищує ВВП країни за 2023 р., а пряма завдана війною шкода – у 152,5 млрд дол. Кількість діючих підприємств у сфері нефінансового бізнесу тільки за перший рік повномасштабного вторгнення зменшилася на 29,4 %, тобто було втрачено близько третини виробничого потенціалу країни. Реальні потреби в необхідному фінансуванні значно перевищують потенціал фінансової системи країни. За «нормальної» для України норми нагромадження для фінансування відновлення економіки знадобиться не менше 15 років.

Більше того, протягом трьох десятків років влада так і не спромоглася закріпити в Конституції України правовий статус національного багатства, розробити методологію його оцінювання. Тому й досі національне багатство України в офіційній статистиці відображено не цілком, поза увагою залишено людський фактор, що призвело до «проїдання» та фактичної втрати низки його елементів.

Україна володіє значним земельним потенціалом, який становить 5,7 % території Європи; значною частиною світових запасів чорноземів, вартість яких в умовах постійного зростання дефіциту якісного продовольства на глобальному рівні є неоціненною. Із наявних 60,3 млн гектарів земель майже 70 % становлять саме родючі сільськогосподарські угіддя. Такі показники підтверджують економічний потенціал, водночас потребують впровадження ефективної моделі раціонального використання землі й об’єктивної, неупередженої оцінки земельних ресурсів як складової національного багатства. Виведення землі сільськогосподарського призначення з режиму власності Українського народу призведе до того, що вона слугуватиме не засобом забезпечення конституційної мети й завдань держави, які визначено під час здійснення установчої влади від імені Українського народу, а становитиме безпосередню загрозу відчуження землі на користь іноземного капіталу й фактичного перетворення України на сировинну колонію.

Зауважимо і про таку важливу складову національного багатства, як людський капітал. Успадковане з давніх часів зневажливе ставлення до людини в Україні гальмує її повноцінний поступ. Високорозвинені країни значно інтенсивніше використовують свій людський капітал, який є основним стратегічним ресурсом будь-якої держави, визначальним фактором інноваційного розвитку. Крім того, його застосування супроводжується низьким споживанням природних ресурсів (менше ніж 20 %).

Залишається спірним та до кінця невирішеним і питання кумулятивного нагромадження тіньового ліквідного капіталу та його включення як складової частини до національного багатства. Зауважимо, що за різними оцінками, тільки у 1991–2018 рр. з України було виведено капіталу на суму близько 150 млрд дол., тому є підстави очікувати, що тіньовий ліквідний капітал може відіграти вагому роль у фінансуванні першочергових потреб у відновленні бізнесу під час війни. Вважаю, на тлі вкрай обмеженого фінансового потенціалу держави й невизначеності з майбутніми обсягами зовнішньої фінансової допомоги залучення тіньових капіталів для підтримки життєздатності й відновлення бізнесу під час війни є актуальним завданням.

Від початку війни обсяги тіньового ліквідного капіталу постійно зростали. У підсумку за 10 минулих років (2014–2023) за межами фінансової системи України було акумульовано достатньо великі обсяги тіньового ліквідного капіталу, які оцінюються в 49,8 млрд дол., включаючи кошти на рахунках резидентів України в іноземних банках на суму 3,6 млрд дол. та приховані кошти на рахунках в іноземних банках у розмірі 46,3 млрд доларів. Такі загрозливо масштабні виведення ліквідного тіньового капіталу є стратегічно небезпечними для економічної системи країни під час війни.

Таким чином, правова невизначеність національного багатства нині є одним з основних чинників корупції та її невичерпним джерелом. Руйнівна дія корупції призводить до ослаблення авторитету влади на всіх рівнях, деформації моральних засад суспільства, втрати поваги громадян до закону, поширення в соціумі настроїв політичної апатії та цинізму, правового нігілізму й індиферентності, зростання рівня злочинності. Зрощення корумпованої частини державних службовців із тіньовими кримінальними колами становить безпосередню загрозу національній безпеці й конституційному ладу, призводить до обмеження потенціалу інститутів громадянського суспільства, порушення прав людини, дискредитує країну на міжнародному рівні. Тому кожна держава намагається протидіяти поширенню цієї соціальної патології, унеможливити корупційне зловживання владою, що призводить до незворотних змін в усіх сферах суспільного життя.

Висловлю свою точку зору й щодо існування ще однієї причини викривленої стратегії та практики виявлення й оцінки проявів корупційної злочинності. Є підстави говорити про зацікавленість окремих впливових представників органів державної влади, насамперед тих, що діють у сфері економіки, митної сфери тощо, та пов’язаних із ними олігархічних владних посадовців у збереженні, принаймні неприверненні уваги до змістовної невизначеності корупційної злочинної діяльності, нинішнього спрямування боротьби з нею переважно поза сферою економіки. Не дається гострої оцінки й тому факту, що корупційна підтримка, яка в усьому світі є однією з переконливих ознак організованої злочинної діяльності, була виявлена лише в 2–3 % українських організованих злочинних груп.

Однією з основних причин несприйняття багатьма громадянами нинішньої держави була несправедливість в економічній, соціальній, судовій та інших сферах. Почати відновлення соціальної справедливості слід з найпростіших речей – запровадження заробітної плати європейського рівня для українців в Україні. Це щодо того, що так приваблює наших трудівників у Польщі чи Німеччині. Без цієї підставової умови не може бути сподівань на повернення мільйонів українських біженців із зарубіжжя.

Наступним очевидною має стати пріоритетність розвитку малого й середнього бізнесу, сімейних ферм та виробничих кооперативів, асоціацій ремісників та інших добровільних об’єднань громадян. Прикладом тут має служити соціальна політика Норвегії, Швеції, Данії, Фінляндії та Австрії.

Справедливість немислима без об’єктивної некорумпованої системи судочинства. Переконаний, що державотворча енергія Українського народу, його воля до створення демократичної європейської процвітаючої країни переможе й призведе до необхідних структурних змін та принципового оновлення державної архітектури. Залишення України в нереформованому стані означатиме неминучу національну поразку і зникнення української злиденної й несправедливої, корумпованої й недемократичної держави зі світової арени ХХІ століття.

Приступаючи до реалізації Плану відновлення України влада повинна враховувати помилки попередніх невдалих реформ й опиратися на науково-обґрунтовані рекомендації, національні традиції та успішний апробований зарубіжний досвід. Розробляти стратегії попередження злочинності, які враховують національний контекст, у тому числі шляхом формування серед населення культури законності, пізнання культурного розмаїття, заснованого на повазі до верховенства права. Розвивати співпрацю між населенням та поліцією, сприяти успішному подоланню конфліктів, забезпечити доступ до правосуддя, особливо сільського населення, а також орієнтації органів кримінальної юстиції поліції на інтереси громад відповідно до національного законодавства, а також запобігати кримінальним правопорушенням, зокрема корупційним злочинам.

– Й останнє запитання, яке стосується діяльності правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю. Які на сьогодні існують виклики правоохоронної системи?

– В умовах воєнного стану гостро постало питання вдосконалення системи діяльності органів правопорядку, позаяк у ході збройної агресії рф проти України інституції сектору безпеки й оборони нашої країни зіштовхнулися з безпрецедентними викликами, насамперед безпековими, на які довелося оперативно реагувати.

Однак організаційні та інші проблеми, вплинули на здатність органів правопорядку ефективно виконувати свої функції із забезпечення національної безпеки, максимальної оперативності й результативності роботи в державному секторі. Сьогодні практично для всіх очевидно: надмірно багато з того, що не виправдало себе в діяльності органів правопорядку з низки причин, передусім суб’єктивних, дістало якщо не безпосередній, то дуже близький до цього простір для продовження і навіть поглиблення кризи в концептуально інших суспільно-політичних і соціально-економічних умовах. Переважно формальні спроби адаптувати систему органів правопорядку до нових реалій не досягли та й не могли досягти очікуваних від них результатів: не ті часи, не те політичне й суспільно-економічне середовище, не ті завдання, не ті внутрішні інтереси та потреби країни, не той рівень її соціально-економічного розвитку. Органи правопорядку зобов’язані посилити стратегічний та операційний потенціал з метою належного виконання функцій держави, визначених законодавством України.

Правоохоронна функція є ключовою у системі внутрішніх функцій держави та передбачає забезпечення гарантованого захисту прав і свобод громадян шляхом встановлення ефективного правового порядку, підтримання законності, а також захисту суверенітету, територіальної цілісності, національної безпеки та державного кордону. Виконуючи правоохоронні функції, сектор безпеки в умовах особливого правового режиму воєнного стану повинен мати відповідний операційно-стратегічний потенціал, здатний забезпечити стабільний розвиток держави та суспільства шляхом підвищення рівня державної та громадської безпеки на деокупованих територіях як під час збройного конфлікту, так і після його завершення. Не є таємницею, що сьогодні загальними проблемами для всіх, без винятку, суб’єктів правоохоронної системи є бюрократизація, дублювання функцій, гонитва за статистичними показниками, репресивний ухил на тлі послаблення попереджувальної функції, порушення прав і свобод громадян, дисбаланс у співвідношенні керівного та оперативного складів, протекціонізм в організаційно-кадровій роботі, поширення кар’єризму та кон’юнктурності, занепад професіоналізму й відтік професійних кадрів. Відтак, в умовах воєнних дій, демократизації українського суспільства, вибору європейського шляху розвитку нашої країни існує нагальна потреба в переосмисленні правоохоронної функції. Нові воєнно-політичні реалії зумовлюють необхідність корегування підходів до реформування системи органів правопорядку, створення нової концепції правоохоронної діяльності, визначення місця органів сектору безпеки в системі законності та правопорядку, переосмислення їх ролі.

Концепція модернізації – від підготовки та добору високопрофесійних співробітників на службу до усунення дублювання функцій, забезпечення ефективності функціонування системи, з урахуванням міжнародних стандартів, зокрема підзвітності та прозорості. Корупційні та інші ризики слід надалі мінімізувати, в тому числі шляхом посилення механізмів демократичного цивільного контролю за процесом прийняття рішень. Водночас загальна мета модернізації органів правопорядку – удосконалити їхні ціннісні орієнтири, організаційну культуру, структуру управління, законодавче регулювання, зокрема з урахуванням потреб правозастосовної практики. Основні напрями модернізації мають базуватися на: пріоритеті захисту прав і свобод людини і громадянина, на принципах рівності перед законом, незалежно від національності, соціального і майнового стану, віросповідання та політичних переконань; дотриманні принципів і норм міжнародного права, чинних міжнародних договорів, які імплементуються в законодавство України; науковій обґрунтованості, системності та послідовності реформ; громадському контролі, недопущенні впливу політичних партій і рухів на процес і результати реформ.

На моє переконання, модернізацію правоохоронної функції держави правильним було б розпочинати з адміністративної реформи, яка залишається одним із ключових напрямів розвитку України. Вона сприяє децентралізації влади, створює умови для більш ефективного використання ресурсів та стимулює розвиток правоохорони на місцевому рівні. Основою організаційної побудови органів правопорядку є поселенська мережа, що складається з поселень: сіл, селищ, міст як місць постійного компактного проживання людей, а також об’єктів залізничного, повітряного, морського та річкового транспорту, дорожньої інфраструктури. Система органів правопорядку складається із суб’єктів, які створюються на чотирьох рівнях: громади, району, регіону, держави з дотриманням таких основних вимог:

– узгодженість системи органів правопорядку з територіальною структурою місцевих органів виконавчої влади та інших владних струтктур;

– повсюдність юрисдикції органів правопорядку на відповідній території;

– відповідність кількості суб’єктів управління критеріям ефективного менеджменту; субсидіарність у розподілі повноважень між рівнями органів правопорядку;

– забезпечення однорідності різних рівнів органів правопорядку з розрахунку чисельності населення, оперативної обстановки та віддаленості від центру;

– наявність матеріально-технічних, кадрових та фінансових ресурсів і потенціалу для виконання в повному обсязі повноважень, визначених законодавством та іншими нормативно-правовими актами для відповідного рівня органів правопорядку.

Таким чином, реформа адміністративно-територіального устрою, в основі якого покладено принцип концентрації ресурсів, істотно посилить політичну вагу регіональних політичних еліт і тим самим збільшить політичну конкуренцію. Відтак адміністративно-територіальна реформа сприятиме схваленню концепції реформування органів правопорядку, що дозволить вирішити низку проблемних питань у повоєнному відродженні України, а саме: нечіткість у розмежуванні компетенції та повноважень різних органів правопорядку, дублювання їхніх функцій, наявність корупційних ризиків у діяльності органів правопорядку, недосконалість механізмів призначення на посади й просування по службі, надмірну тривалість досудового розслідування внаслідок перевантаження та подекуди неефективності органів досудового розслідування, а також позитивно вплинуть на подальшу гармонізацію кримінального та кримінального процесуального законодавства України зі стандартами Європейського Союзу. Така концепція має на меті підвищити пріоритетність реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки й оборони, забезпечити модернізацію й приведення правоохоронної функції у відповідність зі стандартами, яких повинна й намагається досягти Україна на шляху до членства в ЄС.

Візія модернізації – створити науково обґрунтовані засади й критерії побудови інституційної структури органів правопорядку, створити оптимальну модель, здатну ефективно забезпечувати права і свободи людини і громадянина, громадську безпеку; протидіяти злочинності та корупції; здійснювати розвідувальну та контррозвідувальну діяльність, підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадянина або держави в суді, координацію протидії злочинності; проводити досудове слідство й реалізовувати заходи кримінально-виховного впливу.

Головними завданнями модернізації мають стати: оптимізація їх кількості й усунення дублювання повноважень між органами правопорядку; одночасне проведення реформ усієї правоохоронної системи; розроблення та прийняття необхідних змін до законодавства для реалізації реформи; створення ефективної системи реагування на злочини та інші правопорушення, доступності і якості надання соціальних та адміністративних послуг населенню.

Об’єктами модернізації є: Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція України, Національна гвардія України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Державна міграційна служба України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки, Управління державної охорони, Державна прикордонна служба, Державне бюро розслідувань, Національне антикорупційне бюро України, Бюро економічної безпеки, прокуратура України.

Як на думку автора, на модернізацію очікують: 1. Управління державної охорони у Державну варту України у складі Національної гвардії України. Такі зміни значно посилять можливість Державної варти України в частині охорони вищих посадових осіб держави та найважливіших об’єктів й усунуть дублювання функцій; 2. Національне антикорупційне бюро України шляхом його включення до Державного бюро розслідувань, що також дасть можливість усунити дублювання функцій; 3. Спеціалізована антикорупційна прокуратура – шляхом її включення до загальної системи прокуратури України; 5. Державна прикордонна служба, з огляду на міжнародну практику, мала б увійти до складу Національної поліції як Департамент прикордонної поліції; 6. Бюро економічної безпеки – структурний підрозділ Національної поліції; 7. Антикорупційні суди мають бути інтегровані в загальну систему суддів у якості палат тощо.

Унаслідок модернізації систему органів правопорядку мали б складати (не як заключний діагноз або рецепт):

• Міністерство внутрішніх справ з розширенням функції координації на усіх рівнях;
• Державне бюро розслідувань;
• Державне бюро економічної безпеки;
• Державне бюро національної безпеки;
• Державне бюро виконання покарань.

Проведення системної та збалансованої модернізації правоохоронної функції держави передбачає її поетапність здійснення.

Перший етап – підготовчий: розроблення, обговорення та схвалення Концепції модернізації органів правопорядку; розроблення та затвердження Державної цільової програми «Реформа органів правопорядку»; реалізація передбачених Концепцією заходів, які не потребують внесення змін і доповнень до законодавства України; розрахунок видатків, потрібних для проведення модернізації; розроблення проектів законів України та інших нормативно-правових актів, необхідних для проведення модернізаційних змін; моделювання результатів формування оновленої системи органів правопорядку на рівні держави, регіону, району та громади; кадрова підготовка та перепідготовка працівників органів правопорядку.

Другий етап – супровідний – передбачає формування нормативно-правової бази: зокрема позитивного ставлення суспільства до проведення модернізації, основною метою якої є забезпечення прав і свобод людини і громадянина, повернення влади в особі органів правопорядку в кожен населений пункт на рівні місцевого самоврядування; проведення експерименту на базі одного із регіонів щодо втілення нової структури органів правопорядку, його аналіз, оцінка й схвалення відповідних рішень про усунення недоліків; розроблення критеріїв оцінки діяльності органів правопорядку різних рівнів у частині надання ними адміністративних послуг.

Третій етап – завершальний – передбачає формування вертикалі органів правопорядку, розширення їх повноважень на рівні району, міста, району в місті: створення підрозділів Національної поліції на території кожної територіальної громади та мікрорайону в містах; створення органів правопорядку на рівні району, міста, району в місті; створення регіональних управлінь відповідно до меж регіонів; подальша модернізація органів правопорядку відповідно до змін законодавства України в напрямі їх перетворення на ефективну систему забезпечення прав і свобод людини шляхом поетапної відмови від виконання низки невластивих їм функцій, усунення дублювання із відповідним посиленням повноважень конкретних органів за напрямами їх юрисдикції. Необхідно зважити, що серед перелічених вище органів правопорядку завдання і функції МВС та виділених свого часу ДСНС і до тепер немає саме законодавчого регулювання, незважаючи що їх проекти подавалися протягом десятиліть (Положення про МВС затверджене ще в 2015 році).

Реалізація Концепції дасть змогу: створити чіткі засади та критерії побудови інституційної структури органів правопорядку й досягти на цій основі їх оптимальної моделі, здатної ефективно забезпечувати права і свободи людини і громадянина, протидіяти злочинності та корупції, забезпечувати громадську безпеку, здійснювати розвідувальну та контррозвідувальну діяльність, нагляд за дотриманням законодавства, координацію протидії злочинності, проводити досудове слідство та реалізовувати заходи пенітенціарного впливу; поліпшити якісні характеристики діяльності органів правопорядку та просторово-часову доступність населення до цих органів, їх ланок на місцях; визначити зміст науково обґрунтованого комплексу державних функцій, виконання яких має бути покладено на систему державних органів правопорядку, які мають відповідати потребам і вимогам суспільства; визначити засади ієрархії в системі органів правопорядку на основі розподілення державних функцій на рівні громади, району (міста, району в місті), регіону і держави; визначити раціональне розподілення виконання державних функцій, які покладено на органи правопорядку як за вертикаллю, так і за горизонталлю із залученням до їх виконання громадських формувань та органів місцевого самоврядування; визначити нормативи процедур і стандартів діяльності органів правопорядку в чіткій відповідності до наданих їм державних функцій; сформувати нову систему органів правопорядку, оптимізовану за змістом і переліком державних функцій, кількістю особового складу, зорієнтованого на виконання завдань, згідно законодавства; підвищити ефективність використання бюджетних коштів на утримання органів правопорядку.

Для забезпечення модернізації органів правопорядку необхідно створити нормативно-правові передумови, передусім на законодавчому рівні, з метою вирішення питань, визначених метою й основними завданнями Концепції, відповідно до специфіки кожного з органів. Втілення реформи також передбачає розроблення стандартів і критеріїв їх діяльності, надання органами правопорядку адміністративних та інших послуг і, крім того, внесення змін і доповнень до законів та підзаконних актів у зв’язку з організаційними і функціональними змінами в органах правопорядку.

Водночас ми знову продовжуємо наступати на ті самі граблі. Наприклад, Стратегія реформування пенітенціарної системи (2022 р.) спирається на хибне розуміння мети покарання і, відповідно, ролі, функцій та повноважень кримінально-виконавчої служби. У Стратегії стверджується, що «ресоціалізація засуджених є головною кінцевою метою функціонування пенітенціарної системи», а «кара за вчинене кримінальне правопорушення є лише одним із рівноправних завдань у реалізації покарання», «виправлення та ресоціалізація конкретного засудженого є такими ж обов’язковими, як і кара». Подібні положення, на наше глибоке переконання, є помилковими. Загальновідомо, що метою покарання має бути лише виконання низки правообмежень, передбачених вироком суду, а діяльність пенітенціарної системи повинна спрямовуватися виключно на забезпечення цих обмежень. Більше того, функції виховання й ресоціалізації засуджених виходять за межі завдань і можливостей персоналу установ виконання покарань, а й потребують зусиль громадських, релігійних організацій, всього суспільства.

Загалом же в Україні склалася негативна практика, коли пропозиції щодо реформування тієї чи іншої галузі готують відповідні міністерства або «під себе» відомства. За цих умов жоден орган влади з відомих причин неспроможний об’єктивно оцінити й ефективно визначати шляхи власного реформування та запроваджувати в свою діяльність міжнародні стандарти, незважаючи на те, що ситуація вимагає виходу за звичні рамки та ігнорування канонів традиційного аналізу. Тим часом доба беззаконня, яку переживає Україна, і правовий нігілізм – це не лише прояв соціальних та економічних потрясінь, тут явно простежується приховане неприйняття імплементації в український етично-правовий організм чужорідних «тканин». Вивільнення від невиправданих запозичень, очікування чергової ідеологічної мани стане основою, підмурком для будівництва національної державно-правової системи України, що модернізується на демократичних засадах.

 

– Дякуємо, Василю Івановичу, за конкретні й змістовні відповіді. Спілкувався Віктор КОВАЛЬС