in ,

ЧИ ДІЙСНО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЗВʼЯЗКУ З ДЕКРИМІНАЛІЗАЦІЄЮ ДІЯННЯ ПОРУШУЄ ПРЕЗУМПЦІЮ НЕВИНУВАТОСТІ? (РІШЕННЯ КСУ №3-Р(ІІ)/2022)

8 червня 2022 року Другий Сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення №3-р(ІІ)/2022 за конституційною скаргою Кротюка О. – визнано неконституційною таку підставу закриття кримінального провадження як набрання чинності закону, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, яке вчинене особою (п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України). Відповідне положення втрачає чинність через три місяці після набрання чинності Рішення КСУ, а Верховна Рада має привести у відповідність до Конституції юридичний механізм закриття кримінального провадження в такому випадку.

Загалом я погоджуюсь з Рішенням КСУ в частині висновку про неконституційність; водночас, не погоджуюсь з аргументацією цієї неконституційності. Далі спробую пояснити в чому проблема рішення, розібравши аргументи суду та висновок, який він робить.

ПРОБЛЕМА

На думку Суду, неконституційним є положення п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК України, а саме така підстава для закриття кримінального провадження як набрання чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою. Таке закриття відбувається негайно у формі постанови, що виноситься прокурором, а отже особа:

 

а) не дає згоду на закриття кримінального провадження;

б) не має змогу висловити аргументи на користь своєї невинуватості.

 

Сама підстава є закріпленням в кримінальному процесуальному законодавстві принципу заборони ретроактивної дії закону в часі (зворотної дії) й, відповідно, nullum crimen, nulla poene sine lege. Вона дійсно припиняє будь-які кримінальні процесуальні відносини з особою після того, як відбувається декриміналізація діяння – обвинувальний акт не надходить до суду, а закриття відбувається не через суд, а прокурором, оскільки ще триває досудове розслідування.

АРГУМЕНТИ КОСНТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Спочатку Суд висловлюється стосовно змісту конституційного права на захист та презумпції невинуватості.

КСУ зазначає, що «особу, підозрювану у вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада як таку, що не вчиняла кримінальне правопорушення, поводження з нею має відповідати такому сприйняттю та не спричиняти жодного явного осуду чи натяку на нього, не формувати негативного сприйняття суспільством такої особи, не підривати її репутації тощо». (п. 2.2 – С. 10). Водночас Суд вважає, що «закриття кримінального провадження стосовно особи без її на те згоди та ефективного судового захисту, внаслідок чого залишається сумнів у невинуватості особи, унеможливлення реабілітації особи після такого закриття є порушенням конституційного права на судовий захист» (п. 2.3 – С. 11-12).

Хоча презумпція невинуватості якраз полягає в тому, що особа не є (не вважається) винуватою у вчиненні кримінального правопорушення до того, як її вину встановлено обвинувальним вироком, що набрав законної сили, Суд постійно аргументує з позиції підозрюваної особи, яка має мати можливість висловити аргументи на користь своєї невинуватості (!). Іншими словами – вся проблема в тому, що суспільство сприймає особу як винувату, адже провадження закрито з т.зв. “нереабілітуючих” підстав.

КСУ вважає, що «держава зобовʼязана запезпечити завершення кримінального провадження стосовно особи в разі набрання чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою. Однак принцип презумпції невинуватості обумовлює необхідність створення таких механізмів юридичного регулювання щодо завершення кримінального провадження, які убезпечать від сумнівів у винуватості особи у вчиненні такого діяння, яке вважалось кримінальним правопорушення до його декриміналізації» (п.2.4 – С. 14).

Далі у п. 3.1 КСУ згадує добре відомі всім реабілітуючі/нереабілітуючі підстави закриття кримінального провадження, які існують в правовій теорії (а ще у практиці ВС – яку цитує Суд). Нагадую, що КПК 2012 відмовився від такої термінології з концептуальних міркувань, хоча сьогодні у більшості коментарів можна побачити класифікацію частини пунктів частини першої статті 284 КПК як реабілітуючі, а іншу – нереабілітуючі. п. 4 традиційно відносять до т.зв. «нереабілітуючих» підстав, що з практичної точки зору означає, що особа не має право на відшкодування шкоди, завданної незаконними діями органів, що здійснюють розслідування.

Водночас не треба забувати, що повідомлення про підозру в кримінальному провадженні, яке потім було закрите, не є незаконними діями органів правопорядку та прокуратури per se, адже підозра, яка ґрунтується на доказах причетності особи до кримінального правопорушення є вмотивованою. Те, що надалі, при зборі більшої кількості доказів, це припущення про причетність особи було спростоване є нормальним процесом кримінального процесуального пошуку. Один випадок, коли дійсно було умисне затягування розслідування – на що є дисциплінарна та кримінальна відповідальність, а також право регресної вимоги держави до конкретного слідчого/прокурора в порядку ЦК України; інша – коли відбувалось розслідування, яке з незалежних від сторони обвинувачення та сторони захисту причин має бути перерване (декриміналізація діяння).

Врешті, КСУ вважає, що оспорювана норма «в контексті наявного національного юридичного регулювання та правозастосування спричиняє несприятливі наслідки для репутації, честі, гідності особи, стосовно якої відбулося таке закриття, і це певно вказує на ставлення публічної влади до такої особи як до винної, але без обвинувального вироку суду. Тому закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування за нереабілітаційною підставою, визначеною оспорюваним приписом ст. 284 Кодексу, обумовлює закономірний сумнів у винуватості особи, стосовно якої у такий спосіб закрито кримінальне провадження, негативно впливає на її репутацію, честь та гідність, а також спричиняє суперечливе сприйняття такої особи в суспільстві» (п. 3.1 – С. 16).

Натомість Кодекс не містить механізму, який дозволив би особі висловити аргументи на користь своєї невинуватості (=довести невинуватість?(!)) та зобовʼязує закрити кримінальне провадження без згоди особи. КСУ вважає, що така згода має бути обовʼязковою, особа має «викласти позицію стосовно власної невинуватості», відсутність цього – порушує права на судовий захист (п. 3.2 – С. 17).

КСУ постійно оперує такими поняттями як «викласти позицію стосовно своєї невинуватості», «невідворотні негативні наслідки для репутації, честі та гідності особи». Тобто в частині механізму закриття кримінального провадження оцінює на відповідність Конституції України не стільки нормативне (юридичне) положення, скільки ставлення суспільства до особи, які повідомлено про підозру.

Видається, що Суд не стільки має справу з КПК України 2012 року, скільки з складним концептом притягнення до кримінальної відповідальності та реабілітуючими/нереабілітуючими підставами Кодексу 1960 року. Іншими словами – в той момент, як на просторі ЄСПЛ повідомлення про підозру сприймається лише як припущення про причетність особи до кримінального правопорушення та не має репутаційних наслідків до особи, Суд звертається до національної практики, яка на рівні комунікації з боку системи правопорядку, в медіа тощо, упереджено ставиться до особи, якій повідомлено про підозру. Фактично Суд констатує, що особа має спростувати припущення про причетність до вчиненого злочину, навіть коли держава ще не висунула обвинувачення (обвинувальний акт), тобто не сформувала закінчену правову позицію, з відповідною кваліфікацією діяння, з якою готова здійснювати публічне обвинувачення в Суді.

Нарешті, в кінці рішення КСУ згадує нормативну проблему (С. 17) – «словосполука «вчинене особою», яка міститься в цьому приписі, фактично вказує на беззаперечну винуватість такої особи у вчиненні діяння, яке до його декриміналізації вважалось кримінальним правопорушення». Тобто сама підстава містить характеристику винуватості. Власне, в цій частині можна погодитись з рішенням, що дієприкметниковий зворот доконаного виду “діяння, вчинене особою” посягає на конституційний принцип презумпції невинуватості. Проте мова йде не про сам юридичний механізм закриття кримінального провадження, а про мовні конструкції, які вживаються у Кодексі.

На мій погляд, достатньо замінити конструкцію «вчинене особою» на «в якому підозрюється особа» або «стосовно якого особі повідомлено про підозру» для уникнення будь-яких сумнів (нормативного характеру) в презумпції невинуватості, що і має зробити найближчим часом Верховна Рада України.

Підсумовуючи, можна погодитись з висновком КСУ щодо невідповідності Конституції України дієприкметникового звороту доконаного виду “діяння, вчинене особою”, проте аргументація Рішення через de facto оцінку суспільством репутації особи, стосовно якої закрито кримінальне провадження без її згоди і яка не мала можливість висловити аргументи стосовно своєї винуватості – є, на мій погляд, хибною.Проблема не у конституційності юридичного механізму закриття кримінального провадження у звʼязку із декриміналізацією діяння, а у мовній конструкції, що вживається в Кодексі.

 Джерело: https://justtalk.com.ua/post/

Рейтинг публікації

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Loading…

0

Дайджест економічних новин від Forbes

В норвежской армии женщины не стесняются мыться и спать вместе с мужчинами в одной казарме.