Меркель проти Трампа: чи вдасться Німеччині оскаржити нові санкції проти РФ?

Німеччина звинуватила США в невідповідності нового пакету санкцій міжнародному праву. Перед юристами постало складне завдання: обґрунтувати неправомірність окремого виду санкцій, зберігши при цьому інститут санкцій як такий.

Не чекаючи на підписання президентом Сполучених Штатів законопроекту про нові санкції проти Росії, Ірану і Північної Кореї, міністр економіки Німеччини Бригіта Ципріс вже оголосила, що нові санкції США суперечать міжнародному праву. Подібні заяви раніше озвучували і в МЗС Франції.

Чому так стурбована Німеччина, адже за кілька останніх років ЄС сам неодноразово запроваджував односторонні санкції проти Росії і колишніх українських політиків? Пояснення просте — Nord Stream 2, російський експортний газопровід, що будується.

Санкції дозволять президенту Сполучених Штатів карати компанії, які беруть участь у будівництві або експлуатації експортних газопроводів Росії, де б такі компанії не знаходилися — в США або за кордоном. Nord Stream 2 — новий експортний газопровід РФ, і його основними інвесторами є саме німецькі енергетичні гіганти.

Якщо взяти лише юридичний вимір цієї суперечки, потрібно визнати, що завдання перед юристами німецького уряду постало складне: обґрунтувати неправомірність окремого виду санкцій, зберігши при цьому інститут односторонніх санкцій як таких.

Застосування односторонніх економічних санкцій наразі регулюється міжнародним правом дуже туманно. Немає якогось конкретного міжнародного договору або звичаю, який би встановлював, коли саме і які санкції можна застосовувати, а коли це вже буде неправомірно. Це й не дивно, оскільки основні гравці на цьому полі — ЄС і США — з одного боку, не сповнені бажання обмежувати свої можливості, а з іншого — не дуже потребують згоди інших держав, щоб проводити свою санкційну політику.

Та чи є в міжнародному праві якісь норми, які могли б регулювати застосування санкцій? На перший погляд, напрошується аналогія з правом застосування сили в міжнародних відносинах.

Одним із головних досягнень міжнародного права в минулому столітті було встановлення в Статуті ООН заборони на застосування сили і погрози силою. До XX століття застосування сили в міжнародних відносинах вважалося правомірним право війни. При створенні Організації Об’єднаних Націй була зроблена спроба заборонити застосування сили, окрім як із санкції Ради Безпеки ООН або з метою самозахисту.

Як відомо, ця ідея, за великим рахунком, зазнала фіаско через відсутність консенсусу між постійними членами РБ. До 1990 року Рада безпеки санкціонувала застосування сили лише один раз — під час Корейської війни і лише тому, що делегація СРСР не брала участі в голосуванні.

У ситуації правового вакууму держави фактично повернулися до попереднього становища, коли війна знову стала останнім доводом королів. У відповідь міжнародне гуманітарне право поступово встановило правила правомірного застосування військової сили: необхідність, пропорційність і вибірковість. Питання, наскільки всі ці правила можуть застосовуватися до «економічної сили», поки залишається відкритим. Конкретних рішень міжнародних судів, які б визнавали застосовність цих принципів, поки немає. Та економічні санкції останнім часом стають усе більш популярними й руйнівними, що спричиняє необхідність їх регулювання. Консенсусу, однак, у цьому питанні поки не спостерігається.

Другий досить очевидний варіант — оскарження санкцій у рамках СОТ. Важко заперечувати, що санкції, особливо в новому розширеному варіанті, впливатимуть на міжнародну торгівлю товарами і послугами. Одразу після введення перших міжнародних санкцій в 2014 році Росія мала намір оскаржити окремі елементи санаційного режиму в рамках СОТ, але справу тоді вирішили не продовжувати. Та більш відчутні санкції можуть зробити Росію агресивнішою. Разом із тим, на думку багатьох експертів, оспорювання санкцій проти Росії в рамках СОТ може наштовхнутися на право держав-членів вживати заходів щодо захисту національної безпеки. Чинні санкції обґрунтовуються необхідністю захисту міжнародного миру і безпеки у зв’язку з подіями в Україні. З урахуванням того, що існування такої загрози визнано багатьма міжнародними організаціями, в тому числі й ООН, ймовірність успішного захисту досить висока.

Малоймовірно, що СОТ візьме на себе сміливість вирішувати, які саме заходи адекватні такій серйозній небезпеці. Зрештою рішення органу Світової організації торгівлі з вирішення спорів хоча і є обов’язковими, але не виконуються примусово. Якщо СОТ раптом все ж таки ухвалить рішення, яке суперечить оголошеним інтересам національної безпеки, США практично гарантовано його проігнорують. Відповідно, вся тривала процедура СОТ жодного практичного результату не принесе.

Нарешті, висловлювалися думки, що санкції США можна розглядати як порушення суверенітету держави (один із базових принципів міжнародного права з XVII століття) шляхом поширення на територію ЄС юрисдикції США. Взагалі Сполучені штати знані своїми законами, які встановлюють юрисдикцію американських судів у ситуаціях, які на перший погляд взагалі не стосуються території США. Наприклад, будь-який грошовий переказ з використанням кореспондентського рахунку в американському банку знаходиться в американській юрисдикції, навіть якщо обидві сторони переказу — іноземці.

Це традиційний підхід до встановлення юрисдикції судів в англосаксонській системі: суди за загальним правилом теоретично можуть (хоча на практиці й не повинні) розглядати будь-які суперечки, що не обов’язково стосуються до їхньої юрисдикції. Насправді ж український суд так само може поширити свою юрисдикцію на іноземця, який не має або має дуже мало відношення до України, якщо для цього існують певні умови — наприклад, він є співвідповідачем українця, або він має стосунок до заподіяння шкоди на території України.

Поширення юрисдикції за межами держави суду не така вже ж неймовірна річ — практично в усіх державах суди роблять це час від часу.

Тому аргумент про порушення суверенітету, принаймні в його прямолінійному формулюванні, не виглядає багатообіцяючим. Хоча формально США й поширюють дію своїх законів теоретично на всі компанії світу, притягати їх до відповідальності може тільки на своїй території.

Інші держави вільні брати чи не брати до уваги рішення американських судів у таких справах — так держави захищають свій суверенітет.

Загалом оспорювання нових американських санкцій за міжнародним правом видається проблематичним. Швидше за все, ця суперечка ефективніше вирішиться в рамках політичних переговорів.

Дмитро Шемелін, радник юридичної фірми «Астерс»

Джерело: Європейська правда