in , ,

Практика примусового годування в Україні в контексті реалізації статті 3 Конституції України

 

Практика примусового годування в Україні

в контексті реалізації
статті 3 Конституції України

О.С. ТУБЕЛЕЦЬ, головний консультант Головного юридичного управління
Апарату Верховної Ради України, к.ю.н.

Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими
Ф. Ніцше
19 липня 2022 року Верховною Радою України прийнято закони України
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо застосування
до засуджених та осіб, які тримаються під вартою, заходів примусового
годування» (далі – Закон № 2428-ІХ) та «Про внесення змін до Кримінального
процесуального кодексу України щодо застосування до засуджених та осіб, які
тримаються під вартою, заходів примусового годування» (далі – Закон № 2429-
ІХ), законопроекти яких внесені Кабінетом Міністрів України.
Як вбачається із пояснювальної записки до Закону № 2428-ІХ, «метою
прийняття проєкту Закону … є визначення правових підстав для затвердження
порядку та видів примусового годування, а також умов тримання засуджених та
осіб, узятих під варту, які відмовляються від прийняття їжі (оголошують про
голодування)».
В описі проблеми, що потребує розв’язання вказано, що «відповідно до
Основ законодавства про охорону здоров’я громадяни України зобов’язані
піклуватись про своє здоров’я, а Держава – забезпечувати життєвий рівень
населення, включаючи, зокрема, медичний догляд, який є необхідним для
підтримання його здоров’я. Водночас на сьогодні існують випадки, коли
засуджені або особи, узяті під варту, з різних причин свідомо відмовляються від
прийняття їжі (оголошують голодування). Такий вид протесту завдає
колосальної шкоди здоров’ю зазначених осіб, а також є смертельно
небезпечним».
З метою розв’язання вказаних проблем положеннями Закону № 2428-ІХ
передбачено внести зміни до частини третьої статті 116 Кримінально-
виконавчого кодексу України в частині більш детальної регламентації
застосування заходів примусового годування та доповнено статтю 11 Закону
України «Про попереднє ув’язнення» новими положеннями, відповідно до
змісту яких застосування заходів примусового годування можливо буде
здійснювати не лише до засуджених, а й до підозрюваних.

2

Питання примусового годування положеннями КВК України
регламентувалося з моменту його прийняття 11 липня 2003 року. Так,
відповідно до частини третьої статті 116 КВК України у редакції станом на 11
липня 2003 року у разі заявленої засудженим відмови від прийняття їжі, якщо
це загрожує його життю, допускалося примусове годування за медичним
висновком.
Це ж положення у редакції Закону України «Про внесення змін до
Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу
засудженого до європейських стандартів» від 8 квітня 2014 року № 1186-VII
було викладено наступним чином: «Примусове годування засудженого, який
заявив про відмову від прийняття їжі та за висновками комісії лікарів не має
психічного захворювання та усвідомлює наслідки своїх дій, забороняється.
Примусове годування може бути здійснене лише в тих випадках, коли, на
думку лікаря, внаслідок відмови від прийняття їжі стан засудженого значно
погіршується. Порядок примусового годування не повинен порушувати
стандарти, визначені практикою Європейського суду з прав людини».
На сьогодні положення частини третьої статті 116 КВК України викладені
у редакції Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого
кодексу України щодо гуманізації порядку та умов виконання покарань» від
6 вересня 2016 року № 1488-VIII, відповідно до змісту якого примусове
годування засудженого, який заявив про відмову від прийняття їжі,
забороняється. Примусове годування може бути застосовано лише на підставі
рішення суду, прийнятого за висновком лікаря, що засудженому загрожує
розлад здоров’я стійкого характеру та існує очевидна загроза його життю.
Особа, яка відмовилася від прийняття їжі, з моменту встановлення цього факту
має перебувати під постійним наглядом лікаря. При підготовці висновку лікар,
зважаючи на стан здоров’я засудженого, визначає вид примусового годування.
Питання про застосування примусового годування вирішується судом в
порядку, передбаченому законом.
Отже, як вбачається із наведеного, законодавче регулювання питання, що
розглядається, розвивалося шляхом посилення гарантій засуджених осіб з
метою убезпечення від можливого перевищення уповноваженими органами та
їх посадовими особами покладених повноважень.
З метою всебічного аналізу запропонованих новел законодавства
пропонуємо розглянути існуючу судову практику у цій сфері.
З Єдиного державного реєстру судових рішень здійснено вибірку ухвал
судів першої інстанції у кримінальних провадженнях, тексти яких містять слова
«примусове годування». Із усіх матеріалів лише 17 ухвал стосувалися
вирішення по суті питання застосування заходів примусового годування. 3 з

3

них – про відмову у задоволенні клопотань уповноважених осіб про
застосування заходів примусового годування. 3 ухвали із загальної кількості
ухвал стосувалися осіб, що перебували у слідчих ізоляторах, тобто
підозрюваних. Строки звернення до суду із відповідним клопотанням від
моменту відмови засудженим від їжі становили від 8 до 17 днів, проте в
окремих випадках – 33 дні (провадження у справі № 569/12772/18) та 47 днів
(провадження у справі № 567/1050/15-к).
Звертає на себе увагу, що 12 із 17 ухвал (70%) були постановлені
Ізяславським районним судом Хмельницької області за клопотаннями
уповноважених осіб Державної установи «Замкова виправна колонія (№ 58)».
При цьому 9 з 12 зазначених ухвал були постановлені у період з 31 січня по 8
лютого 2018 року. Також не можливо не зазначити, що засуджені у цьому
випадку вдавалися до голодних протестів наприкінці строку відбування
покарання (в середньому у період від 6 місяців до 2,5 років до закінчення
строку відбування покарання). При цьому, Замкова виправна колонія – це
установа з максимальним рівнем безпеки. Засудженим, стосовно яких
розглядалися клопотання про застосування заходів примусового годування,
були призначені покарання строком від 8 до 14 років позбавлення волі.
Зважаючи на наведене можна зробити висновок, що застосування заходів
примусового годування не можна назвати поширеною в Україні практикою.
Водночас окремі випадки такого застосування звертають на себе увагу і
потребують більш детального вивчення в тому числі і з огляду на положення
прийнятих законів.
Зміст ухвал щодо розгляду клопотань про застосування заходів
примусового годування переважно стандартний: підстави та строк перебування
засудженого в установі виконання покарань, підстави звернення уповноваженої
особи з відповідним клопотанням до суду, детальна інформація про стан
здоров’я засудженого, аргументація прокурора, захисника та засудженого.
З приводу аргументації та думки останніх осіб слід звернути увагу, що
стосуються вони виключно вирішення питання застосування чи незастосування
заходів примусового годування.
Причини відмови засудженими від їжі були зазначені лише у двох ухвалах,
проте вони носять загальний характер: «надав заяву про оголошення
голодування, виражаючи протест, проти, на його думку, недосконалої судової
системи» (провадження у справі № 661/3297/18), «відмовився від прийняття їжі
у зв’язку з його незгодою щодо його переведення до ДУ «СВК (№ 67)»
(провадження у справі № 722/889/18).
Характеристика особи засудженого (не пов’язана із кваліфікацією діяння)
наведена лише в одній ухвалі (провадження у справі № 661/3297/18).

4

Загалом причини, що примусили засудженого вдатися до голодування не
з’ясовуються і не оцінюються. Їх ніби не існує. Таким чином на папері
створюється ілюзія або презумпція відсутності причин для протестної
поведінки ув’язнених, зокрема, належності умов перебування у місцях
позбавлення волі.
Повертаючись до мети розробки і прийняття Закону № 2428-ІХ, визначеної
у пояснювальній записці, слід звернути увагу, що він спрямований саме на
мінімізацію шкоди здоров’ю чи «смертельної небезпеки», що створює «свідома
відмова від прийняття їжі». На причинах такої поведінки увага не акцентується.
А вказівка, що свідома відмова від їжі засуджених осіб і осіб, взятих під варту,
відбувається «з різних причин» створює враження, що подібні ситуації є
варіантом норми і такий «варіант норми» мав би собі цілком право на
існування, якби не впливав негативним чином на статистику смертності у
місцях відбування покарання і попереднього ув’язнення, що не враховує вимог
цитованих у пояснювальній записці положень Основ законодавства України
про охорону здоров’я.
Розглядаючи клопотання про застосування заходів примусового годування
суди майже одностайно посилаються на рішення ЄСПЛ у справі
«Невмержицький проти України», аргументуючи призначення зазначеного
заходу тим, «що примусове годування, у принципі, не вважається
поводженням, що принижує людську гідність».
Водночас слід звернути увагу, що у справі «Невмержицький проти
України» заявник скаржився на те, що його було піддано нелюдському і
такому, що принижує гідність поводженню під час перебування під вартою.
Зокрема, заявник скаржився не лише на примусове годування, а й на
відсутність медичного лікування, жахливі умови утримання, як такі, що
підпадають під значення статті 3 Конвенції (катування або таке, що принижує
гідність, поводження чи покарання), тримання під вартою без належної санкції,
що становило порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (розгляд справи судом
впродовж розумного строку). І саме сукупність останніх факторів спричинили
необхідність протестної поведінки у виді голодування, і як наслідок,
застосування примусового годування. І це все в період, коли на особу
поширювався гарантований Конституцією України принцип презумпції
невинуватості.
В Академічному тлумачному словнику української мови поняття
«протест» визначається як рішуче заперечення чого-небудь, категорична заява
про незгоду з кимсь, чимсь, про небажаність чого-небудь. Харчова поведінка
людини безпосередньо пов’язана з інстинктом самозбереження. Свідома
відмова від їжі психічно здорової людини протягом тривалого часу, завдання

5

шкоди власному здоров’ю у такий спосіб не може розглядатися як варіант
норми. Людина перебуває у таких умовах чи обставинах, що готова
протестувати ціною власного здоров’я чи життя. І у контексті законів, що
розглядаються, очевидно, що найбільш ймовірними причинами протестної
поведінки слугуватимуть «передбачені законом обмеження прав і свобод
засуджених», або «умови для виправлення і ресоціалізації засуджених».
Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 116 КВК України у
редакції Закону № 2428-ІХ примусове годування «має на меті гуманне
ставлення до особи засудженого, його прав, честі і гідності та не допускає будь
якого приниження чи тортур стосовно такого засудженого».
Як це необхідно розуміти в контексті реалізації положень Конституції
України?
Статтею 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії
визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед
людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини
є головним обов’язком держави.
Відповідно до статті 27 Конституції України кожна людина має невід’ємне
право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок
держави – захищати життя людини.
Статтею 28 Конституції України проголошено, що кожен має право на
повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи
покаранню.
При цьому відповідно до статті 50 КК України покарання є заходом
примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи,
визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в
передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має
на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання
вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими
особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити
людську гідність.
Кримінально-виконавче законодавство України, згідно з положеннями
частини першої статті 1 КВК України, регламентує порядок і умови виконання
та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи,
суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації
засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як

6

засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та
нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Положеннями статті 1 Закону України «Про попереднє ув’язнення»
передбачено, що тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань
кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного
додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини,
інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув’язненими і не
може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних
страждань або принижують людську гідність.
Які ж новели, з огляду на наведене, пропонуються прийнятими законами.
Відповідно до положень Закону № 2428-ІХ начальник установи виконання
покарань при встановленні факту відмови засудженого від прийняття їжі
повинен скласти акт про відмову від прийняття їжі, у якому зазначити причини
такої відмови, та протягом однієї доби: письмово поінформувати прокурора,
який здійснює на відповідній території нагляд за додержанням законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні
інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої
свободи громадян; повідомити членів сім’ї (за наявності) засудженого, крім
випадків, якщо це спеціально заборонено засудженим, про що такий
засуджений у письмовій формі повідомляє начальника установи виконання
покарань; у разі відмови неповнолітнього від прийняття їжі — додатково
повідомити законного представника та відповідні служби у справах дітей
незалежно від бажання неповнолітнього і в разі обґрунтованості зазначених
причин негайно вжити заходів щодо задоволення законних вимог такої особи.
У зв’язку з наведеним слід зазначити, що в частині інформування
прокурора із положень прийнятого Закону не вбачається обсяг інформування та
мета. Крім того, положеннями статті 131 1 Конституції України визначено обсяг
повноважень прокуратури і така функція як нагляд за додержанням законів при
виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні
інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої
свободи громадян у ньому не міститься. Отже положення частини третьої статті
116 КВК України (у редакції Закону № 2428-ІХ) в частині інформування
начальником установи виконання покарань прокурора не враховує положень
статей 6, 19, 131 1 Конституції України.
Як вбачається з положень статті 116 КВК України (у редакції прийнятого
Закону № 2428-ІХ) вивчення обґрунтованості причин протестної поведінки і
вжиття заходів щодо задоволення законних вимог особи здійснюватиметься
виключно стосовно неповнолітніх.

7

Уповноважений з прав людини повідомляється лише про факт винесення
відповідного судового рішення, тобто коли до особи уже мають
застосовуватися відповідні заходи.
Аналогічні за своїм змістом механізми передбачаються стосовно осіб,
узятих під варту, тобто щодо яких діє презумпція невинуватості.
Про завершені механізми запобігання примусовому годуванню шляхом
вивчення причин, що спричинили голодний протест, і їх усунення взагалі не
йдеться.
В контексті реалізації статті 3 Конституції України звертають на себе увагу
також положення Закону № 2429-ІХ, що передбачають внесення змін до КПК
України.
Відповідно до абзацу шостого частини третьої статті 206 1 КПК України (в
редакції Закону № 2429-ІХ) подання апеляційної скарги на ухвалу про
примусове годування підозрюваного, обвинуваченого «зупиняє набрання
ухвалою законної сили, але не зупиняє її виконання».
Наведена редакція дає підстави зробити припущення, що застосування до
особи примусового годування можливе на основі судового рішення, що не
набрало законної сили. Подібний підхід не враховує принципу обов’язковості
судових рішень, відповідно до змісту якого є обов’язковими і підлягають
безумовному виконанню на всій території України вирок та ухвала суду, що
набрали законної сили в порядку, визначеному КПК України (стаття 21 КПК
України).
Крім того, положеннями Закону № 2429-ІХ передбачено, що строк дії
ухвали про примусове годування підозрюваного, обвинуваченого, до якого
застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не може
перевищувати 30 днів. У разі необхідності строк примусового годування може
бути продовжений слідчим суддею судом за клопотанням прокурора.
У зв’язку з наведеним слід зазначити, що законодавче встановлення строку
дії ухвали до 30 днів, а також механізму її продовження, по суті, прирівнює
медичне втручання до заходу кримінально-процесуального примусу, де
рішення приймає не лікар, а прокурор та слідчий суддя або суд.
Примусове годування – це передусім один з видів медичної допомоги
особі, яка перебуває у невідкладному стані, відповідно спосіб і строки
застосування примусового голодування як виду медичної допомоги
визначаються лікарем з урахуванням стану здоров’я вказаної особи. Судовий
контроль мав би полягати у фіксуванні факту необхідності та своєчасності
такого примусового втручання з метою запобігання його безпідставності та
надмірності.

8

Запроваджене процесуальне регулювання, на нашу думку, не враховує
засад застосування примусового годування, визначених Законом № 2428-ІХ,
відповідно до яких примусове годування є крайнім заходом для збереження
життя особи, що тримається під вартою, засудженого і не може бути
застосовано у випадках, якщо відмова від прийняття їжі більше не становить
загрози його життю або така особа заявила про своє бажання добровільно
вживати їжу. Примусове годування має на меті гуманне ставлення до особи, її
прав, честі і гідності та не допускає будь якого приниження чи тортур. Лікар
несе персональну відповідальність за правильність та своєчасність визначення
виду примусового годування. Кожен випадок застосування примусового
годування здійснюється у присутності лікаря.
Отже, як проілюстровано вище, положення Закону № 2429-ІХ остаточно
знівелювали недосконалий механізм Закону № 2428-ІХ, створивши умови
«легітимного» процесуального тиску на особу, що перебуває у сфері впливу
кримінальної юстиції.
Наведені положення Закону № 2429-ІХ ілюструють особливості
вітчизняного підходу до нормотворення у сфері кримінально-правового
регулювання, що базуються на положеннях Закону України від 19 травня
2020 року № 619-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо удосконалення процедури внесення змін».
Так, відповідно до положень статті 1 КПК України зміни до кримінально-
процесуального законодавства можуть вноситися виключно законами про
внесення змін до КК України та/або до кримінального процесуального
законодавства України, та/або до законодавства України про адміністративні
правопорушення.
Зазначене означає, що хоча охоронні норми і є похідними від
регулятивних, проте міститися вони повинні у різних законопроектах, а після їх
прийняття – у різних законах. При цьому, прийняття зазначених правил щодо
роздільного прийняття законів, що містять регулятивні та охоронні норми, не
було нормативно забезпечене належними процедурами синхронного
проходження таких законопроектів у Верховній Раді України.
Таким чином, жоден із законів, що розглядаються, не містить повної
картини механізму регулювання питання застосування примусового годування.
А розгляд та опрацювання у різних профільних комітетах Верховної Ради
України окремих частин єдиного механізму правового регулювання не здатні
забезпечити узгодженість основоположних засад такого регулювання.
З огляду на зазначене, беручи до уваги наведені положення Конституції
України, КК України, КПК України, КВК України, гуманне ставлення до
засуджених – це передусім про створення таких умов перебування у

9

відповідних закладах, які б не підпадали під ознаки нелюдського і такого, що
принижує гідність, поводження, це про постійний контроль за дотриманням
прав засуджених у місцях відбування покарань з боку уповноважених органів і
наявність дієвих механізмів реагування на такі порушення, а не лише
формальне повідомлення уповноважених осіб після початку голодного
протесту.
Відсутність аналізу причин протестної поведінки осіб, що знаходяться в
установах виконання покарань і попереднього ув’язнення, не враховує
основоположних засад Конституції України у сфері прав людини, не сприяє
реалізації завдань закону про кримінальну відповідальність, зокрема завдань
покарання. Про яке виправлення і ресоціалізацію може йтися за таких
обставин?
Підсумовуючи наведене слід констатувати, що прийняті закони спрямовані
лише на бюрократизацію законодавчого врегулювання процедури примусового
годування, при цьому запропоновані механізми не призведуть до реального
покращення становища засуджених у місцях позбавлення волі, а виключно на
мінімізацію статистики смертності в наслідок протестів.
Виникає питання, з якою метою на законодавчому рівні регламентувати
врятування життя людини? Щоб надалі помістити її у ті самі умови, проти яких
вона протестувала?
З огляду на наведене, принцип гуманного ставлення не знайшов свого
відображення ні у концепції прийнятих законів, ні у їх текстах відповідно.

Рейтинг публікації

-2 points
Upvote Downvote

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading…

0

СТАН ВИКОНАННЯ У 2022 РОЦІ ПЛАНУ ЗАХОДІВ З РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ЮСТИЦІЇ ЩОДО ДІТЕЙ НА ПЕРІОД ДО 2023 РОКУ

Англійський архетип з підготовки правників